— Я хочу з вами поговорити, — шепнув він. — Після уроків зачекайте на мене.
Відтоді як Гольт оселився в південному передмісті, вони часто додому йшли разом. Готтескнехт здебільшого мовчав, а Гольт про щось розповідав — то про смерть Мюллера, то про перше знайомство з Марксом і Енгельсом та інше. Але сьогодні, коли вони йшли зеленими алеями, Готтескнехт мовчав. Нараз він зупинився.
— Завдяки вам я зацікавився багатьма речами, — сказав він, вигляд у нього був пригнічений. — Роман Бехера, промови То-маса Манна, венеціанське кредо — все це твори, які, власне, вчитель повинен був би порадити прочитати своєму учневі.
— Це не має значення, — відказав Гольт.
Готтескнехт кивнув.
— Я послухався ще однієї вашої поради — щодо Маркса, — продовжував він. — Заздрю вашій настирливості і пориву, точніше натхненню, з якими ви узялися до Маркса і Енгельса. Я також спробував. Але спершу я, аби якось підготувати себе, кілька місяців тому почав вивчати Мерінга[84], що його мені подарував на різдво Шнайдерайт. І в мене таке враження, наче на мене вилили відро холодної води. Я людина вельми терпелива, Гольт. І все ж того, як Мерінг ганьбить Шіллера, не можу стерпіти! Так, він ганьбить його, дає йому абсолютно неправильну оцінку! Куди поділось, питаю я вас, благоговіння перед величчю Шіллерового духу? Можете говорити що завгодно, але я не можу примиритися з тим, що руйнується і викидається на смітник усе миле й любе моєму серцю. Так, я бюргер, і мені дорогі усі оті дурниці.
Гольт здивовано глянув на Готтескнехта.
— Зрозумійте мене вірно, — продовжував Готтескнехт, беручи Гольта під руку. — Мені дорога гуманістична мрія — людина вільна, навіть якщо вона народилася в кайданах. Моєму серцю милий, скажімо, кантівський закон моралі, і я не можу стерпіти коли все це заперечується. Ви тільки подумайте, Маркс називає категоричний імператив «старим кантіанським мотлохом»!
— А це і справді мотлох! — сказав Гольт. — Не вводьмо самі себе в оману!
Готтескнехт якийсь час ішов мовчки. Потім сказав:
— Але в основі його лежить велика думка!
— Ну й що з того? — запитав Гольт. — В такому разі це мотлох, в основі якого лежить велика думка.
Обличчя Готтескнехта спохмурніло.
Гольт промовив трохи лагідніше:
— Я вас розумію, пане Готтескнехт. Вашому серцю усе це миле.
Гольта зворушила та обставина, що і вчитель його, намагаючись дати своїм думкам інший, не традиційний напрямок, мучився і страждав не менше за нього.
— Вам дорогі класичні ідеали гуманізму, — продовжував він, — якому ви вчите нас у школі. Мені вони не дорогі. Але ж і я мушу позбутися тягаря традицій. Мене виховували в дусі повної зневаги до всякого гуманізму. І хіба ми не пересвідчилися на власному досвіді, що будь-якому гуманізму приходив кінець, тільки-но з'являлися штурмові загони СА з кастетами і револьверами? Я розповідав вам про Петера Візе, про те, як він загинув. Петер Візе, — тепер мені це ясно, — був тоді протилежністю Вольцову, і все ж він ніколи по-справжньому не протистояв йому, хоч у ньому й втілився ваш класичний ідеал гуманізму. Як тільки вони його розстріляли, враз збанкрутував і його гуманізм. В основі його лежала велика думка, і все ж він збанкрутував. Це був шляхетний, завжди ладний прийти на допомогу, добрий чоловік… Петера Візе пристрелили біля протитанкового загородження на Сході, саме там він виявив справжню шляхетність, готовність допомогти і доброту. Йому бракувало тільки одного: за ним не стояли танкові армії Конєва. Гуманізм повинен бути войовничий, бойовий, озброєний до зубів. Повірте мені, пане Готтескнехт, з мене війни досить на все життя. Геть війну назавжди! Але коли я згадую Петера Візе, коли я думаю про те, які типи гуляють на свободі там, у Гамбурзі, я бачив їх, коли був у родичів, то мені хочеться взяти в руки гвинтівку, хочеться сьогодні ж знайти товаришів по зброї, серед яких був би й Зепп Гомулка, і, звичайно… — Гольт замовк.
«І, звичайно, Шнайдерайт», — додав він у думці.
— Сподіваюсь, ви розумієте мене, — продовжував Гольт, подолавши збентеження. — Я нічого не маю проти класичного гуманізму як ідеї. «Натан»[85] чудовий, так само й «Іфігенія»[86]. Шляхетна людяність перемагає тирана. Це так само прекрасно, як казка про співця в «Генріху фон Офтердінгені»[87], де король бере собі за зятя приблудного юнака лише тому, що той уміє складати чарівні пісні. В дійсності ж він нагнав би його. І у Бергманів у Любеку я б зганьбив себе, коли б прийшов до них з Гундель. Але скільки не говори, суть одна: гуманізм — це жертва для тирана, якщо в його розпорядженні немає могутніх танкових армій. В цьому ми, зрештою, пересвідчились на власному досвіді.
— А що станеться з великими пам'ятками класичного гуманізму? — запитав Готтескнехт.
— Житимуть і далі,— сказав Гольт, — як пам'ятки мистецтва і доброї волі. Але як світогляд, пане Готтескнехт, вони вже не годяться, це — старий мотлох, базікання. А часто й брехня. Не хочу нічого чути про світогляд, який складається з побожних сентенцій філософів, від Канта до Альберта Швейцера! В кращому випадку це — ілюзія. А у Маркса підкупає саме цей холодний, критичний перегляд всього духовного інвентаря! Маркс не обманює ні мене, ні себе. Прочитайте його ранні твори, — вам, між іншим, і як стилістові це принесе задоволення. У нього прекрасна німецька мова, от у кого варто було б повчитись нашим журналістам. Що ж до того, ніби він усе ламає, то це взагалі не відповідає дійсності. Він розправляється з буржуазною ідеологією, і ви називаєте це нищенням, а по суті це є утвердженням людини, утвердженням її великої мрії про майбутнє. Маркс аж ніяк не викидає все на смітник, він має також попередників. Ви відштовхуєтесь від Канта, і тому я розумію ваш настрій. Але є і інші духовні предки: Геракліт, Джордано Бруно, Гегель, Фейєрбах. Останнім часом я перечитую їх. Все одно треба знати…
Вони підійшли до інституту. Готтескнехт сказав:
— Прошу вас, продовжуйте!
— Ми повинні зрештою усвідомити, — продовжував Гольт, — що нам слід позбутися не лише фашистської ідеології, а й усього успадкованого нами, що колись здавалось нам природним і чим ми були сповнені вкрай. Як це сказано у Рільке: «Воно нас переповнює. Ми його впорядковуємо. Воно розкладається. Ми його знову впорядковуємо і розкладаємось самі». Я особисто не хочу розкладатися, пане Готтескнехт. І тому я й не пробую упорядковувати на старий і звичний лад оте традиційне, до чого ми звикли, оті успадковані нами ідеї. Ні, я рву з ними.
Готтескнехт простягнув Гольтові руку.
— Вам довелось прочитати мені цілу лекцію… У всякому разі, мені було цікаво почути вашу думку. Вітайте Гундель і Шнайдерайта.
— Одне запитання, — зупинив його Гольт. — Ви дали їм квитки в театр з певним заміром, чи не так?
— Вам, напевно, це здається банальним, — відказав Готтескнехт. — Але доля великих пам’яток культури все-таки не дає мені спокою! Я хочу, щоб література жила в людях, а не в музеях.
— І саме Шіллер! — сказав з докором Гольт. — Ви легковажні, пане Готтескнехт! Це може видатися підозрілим.
Від будівлі театру лишилась лише цегляна коробка, завалена обгорілим щебенем і заржавілими стальними балками. Театральна трупа грала в приміщенні колишнього приміського театру вар'єте. Сьогодні, як і щовечора, зал був повен: жінки й дівчата в старих полатаних сукнях, чоловіки в геть виношених костюмах із штучного волокна або в перефарбованих військових формах та солдати і офіцери окупаційних військ у формі захисного кольору. Серед них сиділи й Гундель з Шнайдерайтом.
[84] Франц Мерінг (1846–1919) — німецький історик-марксист, історик літератури і публіцист.
[85] Мається на увазі драма Лессінга «Натан Мудрий» (1779).
[86] «Іфігенія в Тавріді» (1787) — драма Гете.
[87] Роман німецького поета Новаліса (1772–1801).