— Оце так питання! — вигукнув Бльом. — Навіть дуже талановитій людині, що мала б достатню підготовку й тільки цим і займалась, потрібно було б кілька років…
Гундель здивовано глянула на Шнайдерайта. Шнайдерайт поклав на місце аркуш і сказав:
— Я запитав просто так… з цікавості… — І він простягнув Бльому руку.
Але інженер непорушно сидів за письмовим столом.
— Прошу вас… Не беріть цього близько до серця, — промовив він і кивнув Шнайдерайтові.— Ми мусимо з усім примиритися, не треба злості, розумієте? Всі ми — ви так само, як і я.
— Примиритися? — перепитав Шнайдерайт. — З чим?
— Із світом, — відказав Бльом, — з цими клятими порядками, що не дуже жалують простих людей. Тому що той… як його?.. двогорбий верблюд швидше пройде крізь вушко голки, аніж бідняк крізь двері університету! Ми мусимо примиритися з тим, що багатство більше шанується, ніж покликання, і що людський світ влаштований надто недосконало, можна сказати, навіть погано!
— Завжди таким він не залишиться! — запально і впевнено заперечив Шнайдерайт.
Бльом посміхнувся.
— Ви ще молодий. Я теж колись дивився на світ оптимістично!
Шнайдерайт без вагання відказав:
— Але ж ідеться до того, щоб його змінити!
Бльом, наче погоджуючись, лише мовчки потис йому руку.
Гундель і Шнайдерайт брели по снігу.
— Хотів би ти мати таку професію, як у Бльома?
— Я? — вигукнув Шнайдерайт. — Звідки ти взяла? — А ще через кілька кроків додав: — Шкода лише, що у моїй професії немає машин. Бетономішалка — і все.
Гольт ішов коридором горішнього поверху. Він знав, що тепер усе залежить від його поведінки. В першій кімнаті було темно й порожньо. Затамувавши подих, він прислухався, чи немає кого в кімнаті у Гундель. Потім він постукав у лабораторію до батька, зачекав на «прошу!» і рішуче переступив поріг.
Професор Гольт сидів за мікроскопом. Він повернувся до дверей, протер очі і впізнав сина.
— Добрий вечір! — промовив Гольт і замовк.
Професор устав. Підсунув синові стілець. Гольт сів і розстебнув кожушок. Він бачив, що батько вражений. Це повернуло йому впевненість, і він заговорив:
— Я був у матері в Гамбурзі і якийсь час у однієї знайомої в Шварцвальді. Але ніде не зміг знайти твердої опори. Залишатись у матері просто не міг. З Реннбахами я більше не маю нічого спільного. Протягом останніх тижнів я все зрозумів. Прошу тебе повірити, що сьогодні я зовсім не той, яким був торік.
Професор похитав головою.
— Я прошу тебе пробачити мені,— казав Гольт. — Прийми мене знов до себе! Я хочу знову ходити в школу. Я виконуватиму усі твої розпорядження, якщо тільки ти даси мені можливість працювати і вчитись. — І він додав: — Дай мені цю можливість, батьку!
Професор Гольт довго дивився на сина. Потім простягнув йому руку.
В сутінках Гольт перетнув заводський двір. За письмовим столом у кімнаті Мюллера сиділа фрау Арнольд. Гольт її не знав і, лише мимохідь глянувши на неї, сказав:
— Мені потрібен Мюллер.
— Навпроти! — відказала вона, не підводячи очей від паперів.
Мюллер розмовляв по телефону. На його обличчі не можна було помітити й тіні здивування.
— Я вже цілу годину чекаю Борну! — кричав він у трубку. — Чому досі не з’єднаєте? — Не відриваючи погляду від Гольта, він напружено вслухався. — Гаразд! Давайте «термінову»! — Він поклав трубку і, не знімаючи з неї руки, сказав: — Я вас слухаю.
Під поглядом Мюллера Гольт відчув, як зникає уся його впевненість.