— Нічого ця батарея не дає. Знизу аж пече, а в поперек дме, наче з пекла! От коли б мені такий, як у вас, кожушок, ото було б діло!
— Скажіть, будь ласка, чи можу я повернутися у свій клас? — ще раз запитав Гольт.
— Хіба мені не однаково! — відказав Еберсбах і витяг з рота люльку, — Мені абсолютно байдуже, у якому класі ви провалитесь на випускних екзаменах! — І він простягнув руку за газетою. — А тепер відчалюй! Мені треба працювати!
Гольт біля вчительської ждав Готтескнехта. Він ходив туди й назад по коридору, дивився, як учні всіх класів піднімалися вгору по сходах, і раптом помітив у натовпі знайому дівчину із портфелем під пахвою. На ній було голубе пальто, червона в’язана волохата шапка й червоні рукавички. В темно-русявому волоссі виблискували кришталики снігу. Гольт враз упізнав її: Анжеліка. Голубі очі дівчини стали зовсім круглі від подиву. Коли він привітався з нею, вона зашарілася і збентежено відповіла, а тоді швидко пішла коридором. Гольт стояв і задумливо дивився їй услід. Він бачив, як вона озирнулась і зникла за дверима класу.
Задзеленчав дзвоник. Нарешті з учительської вийшов Готтескнехт. Гольт зупинив його.
Готтескнехт здивувався, але надмірної радості не виявив і стримано зустрів Гольта. Той цього не чекав і був розчарований.
— Сподіваюсь, ви прийшли до розуму, — сказав Готтескнехт. — Я не впевнений, що вас взагалі слід було допускати до занять у школі.— Його обличчя було суворе і замкнуте. — На цей раз вам буде нелегко переконати мене в цьому. Побачимо, чи зумієте ви надолужити до літа прогаяне, чи зумієте через рік витримати екзамени на атестат зрілості.
— У всякому разі, я спробую, — відказав Гольт.
Повернення Гольта схвилювало весь клас.
— Шановний пан зволили нам знову виявити честь своєю присутністю, — урочисто проголосив Гофман. — Спершу ти плюнув на колектив, а тепер бережись, щоб ми на тебе не плюнули!
— На щастя, не все вирішують такі грубіяни, як Гофман, — зауважив Аренс.
Гольт знову сів позаду Аренса, поряд з однооким Букком. В коридорі на великій перерві до нього одразу ж підійшов Аренс і по-дружньому взяв під руку.
— Я радий! — сказав він. — Справді! Це чудово, що ви повернулись! Хоча, мушу сказати, абсолютно не розумію, чому ви не залишились у вашої гамбургської рідні. Адже ви, здається, говорили, що це заможні люди?
— Ви все ще цінуєте наші дружні стосунки? — запитав Г ольт.
— Безперечно! — запевнив Аренс.
— В такому разі не згадуйте більше про мою гамбургську рідню.
— Будь ласка! — вигукнув Аренс. — Коли вам це неприємно… Я аж ніяк не хотів…
— Годі! — перебив його Гольт, махнувши рукою.
Вони пішли вздовж коридора.
— Скажіть-но, — запитав Гольт. — Анжеліка й досі живе у вашому будинку?
— Так, у своєї бабусі, — відказав Аренс. — Але стара відьма очей не спускає з малої!
Гольт сидів біля столу в кімнаті Гундель. Він був схвильований і намагався приховати своє хвилювання за пустою балаканиною.
— У квітні або в травні ми переїдемо на західну околицю, — розповідав він. — Там розмістили батьків інститут. Це ціла вілла з великим парком. Адже батько знову має намір віддатись виключно науковій і педагогічній діяльності. Він вважає, що на новому місці для тебе також знайдеться кімната.
Гольт з полегшенням відзначив, що Гундель зраділа. Західна околиця була розташована в добрій годині їзди від Менкеберга. Гундель буде вже не так легко щовечора зустрічатись із Шнайдерайтом, як досі.
Гольт трохи заспокоївся і почав розповідати про школу, про свій намір надолужити до випускних екзаменів прогаяне.
— Я працюватиму день і ніч, — сказав він. — Бльом пообіцяв мені допомогти з математики.
На столі у Гундель лежали книжки. Гольт, розмовляючи, взяв одну з них — Шмайль-Фіхтенс «Флора Німеччини», посібник для визначення рослин.
— Це мені подарував твій батько на день народження, — сказала Гундель.
Гольт механічно хитнув головою. Він мусить знову стримуватись. Чому це йому так важко в присутності Гундель? Ось вона перед ним, у сірій шерстяній сукні і з такою самою сірою стрічкою в каштановому волоссі, що пишними хвилями спадає їй на плечі. Дівчина — молода, смуглява і струнка, вона поклала на стіл руки, маленькі руки з вузенькими тендітними зап’ястями, і, чекаючи, спинила серйозний погляд своїх карих очей на Гольті.
Але Гольт мовчав. На якусь мить ним опанувало могутнє почуття кохання, ніжності, і коли він нарешті заговорив, то насилу підшукував потрібні слова.