Обличчя Гундель стало ще серйознішим. Вона обома руками пригладила волосся.
— Так, я рада! — відповіла вона.
Шнайдерайт устав.
— Завтра ти їдеш на конференцію, — сказала Гундель, — де говоритимеш про те, що молодіжні комітети повинні об’єднатись, щоб молодь мала змогу ще активніше допомагати в подоланні розрухи. Правда ж?
— Скажи прямо: ти хочеш залучити до нашої роботи Гольта! — вигукнув Шнайдерайт. Він уперся обома руками в стіл. — Що тебе зв’язує з цим Гольтом? Чому ти так зраділа?
— Я зраділа за нього, — відказала вона, бо не хочу, щоб він загинув. Не хочу цього й задля самої себе. Невже краще буде, коли я червонітиму від сорому, згадуючи людину, про яку колись мріяла вві сні й наяву?
Шнайдерайт випростався.
— Так, мріяла! — повторила Гундель. її голос звучав глухо і схвильовано. — Ти тільки подумай: мені тоді було п’ятнадцять років. Я відчувала страх, завжди тільки страх. Ночами я плакала від того, що живу. І все в мені захололо від ненависті до людей, які мали мене за якусь нікчему. І тут з’явився Вернер. Завдяки йому я знайшла притулок у Гомулок. Гольт допоміг мені відчути себе людиною. Я розповіла йому все про себе. Вперше після смерті матері я відчула, що хтось турбується про мене. В моїх вухах іще й досі бринять його слова: «Аби лише з тобою нічого не сталося…» Мені хотілося жити лише задля нього, і коли він шепотів мені на вухо: «Ти мені подобаєшся, ти наче фея», — я зовсім втрачала волю, але він сам оберігав мене від себе.
Шнайдерайт, дивлячись кудись повз неї, кивнув.
— Це був сон, — продовжувала Гундель. — Але нині все по-іншому. Мені минуло сімнадцять, я починаю жити по-справжньому. Я день у день бачу й чую щось нове, і в мене голова йде обертом. Доктор Гаген читає мені лекції, а Бльом постійно засипає всякою всячиною, адже він так багато знає. Професор взагалі все знає, крім політекономії. Ти також читав більше за мене і тепер уже вивчаєш «Селянську війну в Німеччині», тоді як я і досі сиджу над «Юним марксистом». Я ще тільки мушу знайти своє місце в житті.
Гундель підійшла до Шнайдерайта. Поклавши руки йому на груди, вона підвела голову і сказала:
— Будь ласка, май терпіння!
Шнайдерайт міцно пригорнув її до себе.
— Ти маєш рацію! — сказав він. — Я згоден, ми разом будемо піклуватись про Гольта!
— Будь щирий! — сказала, посміхаючись, Гундель. — Тобі зовсім байдуже, як я ставлюсь до Вернера. Тебе цікавить зовсім інше! Насправді ти хочеш дізнатися, як я ставлюсь до тебе! —
Посмішка зникла з її обличчя. — Ти хочеш знати про мої почуття. Але про них я тобі не можу сказати. Я ще надто мало себе знаю, спершу мені слід розібратись у самій собі.
Шнайдерайт мовчки погладив її по голові.
— Ти мусиш терплячіше ставитися до людей, — мовила Гундель. — Не до одної лише мене. До всіх!
Наступного дня Гольт поснідав дуже рано. Фрау Томас стояла біля нього в кімнаті, поки він їв, і розповідала про спекулянтів та про різні злочини, які сталися у відсутність Гольта. Сніданок складався з підсолодженої сахарином бурди і шматка хліба. Він іще вчора ввечері подзвонив Церніку, і той поговорив по телефону з Еберсбахом.
— Директор вар’єте, — оповідала фрау Томас, — ви його знаєте? Що? Ви не знаєте директора вар’єте? Таж його кожен знає! Отже, він виявився справжнім авантюристом, а ота маленькая жінка в шубі, що завжди ходила з пуделем, як з’ясувалося, зовсім не його дружина! Його справжня жінка, кажуть, стара й непоказна. І от вона приїздить сюди і дає тій, іншій, прямо на вулиці ляпаса, а пудель взяв і укусив її за ногу.
Гольт покладав великі надії на допомогу Бльома, інакше йому ніколи не наздогнати пропущеного з математики.
— Отак усе й виявилось, — сказала фрау Томас.
По хімії можна було звернутись до доктора Гагена. Най-вужчим місцем і надалі залишались іноземні мови.
— А аптекар Пульвер, — продовжувала фрау Томас. — Його ви знаєте? З ним також сталася неприємність.
Гольт пішов до школи. У приймальні Еберсбаха секретарка старанно цокотіла на машинці.
— Оберштудіендиректор перевантажений роботою, — заявила вона мученицьким голосом. Але потім усе-таки пропустила Г ольта.
Старий Еберсбах, з кривою люлькою в зубах, мерзлякувато зіщулившись, сидів на батареї біля вікна. Він зміряв поглядом Гольта, схвально хитнув головою і зауважив:
— Видно, тепленький кожушок! — Потім з цікавістю запитав: — Звідки ви знаєте Церніка? З ним жарти погані, це надзвичайно принциповий хлопець! Я хочу з ним об’єднатись. Але спершу треба спекатися свого городу, інакше з ним одразу вскочиш у халепу.
— Ви мене приймете знову до школи? — запитав Гольт.
Еберсбах підвівся з батареї і почав буркотіти: