— Я повернувся… — сказав він і замовк.
— Це я бачу, — відрубав Мюллер. — І що вам од мене треба?
Гольт набрався духу.
— Я хотів вам сказати, що я все усвідомив… — І він знову замовк. Його слова здавались йому заяложеними й банальними і звучали надто жалюгідно.
— Значить, ви все усвідомили? — повторив Мюллер. — Це добре, коли людина береться за розум. Але тепер вам на слово вже ніхто не повірить. — Він знову підніс трубку до вуха і набрав номер. — Подивимось, Вернер Гольт, що ви покажете нам не на словах! — І він недбало хитнув головою.
Гольту недвозначно дали зрозуміти, що аудієнція закінчена. Надворі він на якусь мить зупинився і крізь вигорілий каркас якогось великого цеху задивився в небо. Високо над ним в морозному повітрі холодно мерехтіли зорі. Гольт, звичайно, і не сподівався, що такого чоловіка, як Мюллер, можна буде схилити на свій бік словами. Мюллер хотів переконатися в тому, що він став інший на ділі, і Гольт був сповнений рішучості йому це довести. Слова — полова, йшлося про діла. Гольт уперше в житті повірив у свої сили.
Гольт повільно піднімався по сходах. За мить він знову побачить Гундель. Він вирішив з минулим покінчити, отже треба перепросити і Шнайдерайта.
Цей крок дався йому нелегко. Біля дверей Гундель він нерішуче зупинився. З кімнати доносився бас Шнайдерайта, приглушений, монотонний, наче він уголос читав. Від того, що зустрітися з Гундель Гольт мав у присутності Шнайдерайта, в душі у нього заворушилась стара злість. Але він не піддався цьому почуттю. Зараз він перепросить Шнайдерайта. Хай це приниження, але ж він, зрештою, сам у цьому винен. Шкода тільки, що Гундель буде свідком… Ну й добре. Для Гольта це ще не кінець, а навпаки — тільки початок. Нехай у цьому першому раунді Шнайдерайт вийде переможцем. Життя йде вперед, і Гольт іще покаже, на що він здатний.
Він постукав і ввійшов.
— Ні…— розгублено зойкнула Гундель, що сиділа за столом. Вона пополотніла. — Ні! — вигукнула вона і, притиснувши руки до грудей, зачудовано дивилась на Гольта, ніби не вірячи своїм очам.
— Добрий вечір! — промовив Гольт.
Перед Шнайдерайтом лежала книжка, яку він щойно читав уголос. Він різким рухом відсунув книжку вбік і встав — високий, дужий, широкоплечий.
Гольт спокійно пройшов повз нього, зняв кожушок, кинув його на ліжко і простягнув руку Гундель.
Вона взяла його руку, але навіть не ворухнулась, наче була паралізована від несподіваної зустрічі.
— Я вернувся до тебе, — сказав Гольт. — Мені треба багато дечого тобі сказати. Але ми поговоримо іншим разом, коли будемо самі. Можливо, завтра.
Після цього він обернувся до Шнайдерайта:
— Є в моєму житті момент, про який мені прикро згадувати, — промовив він. — Пам’ятаєте випадок у спекулянтському барі?
Шнайдерайт мовчав, впершись кулаками в боки.
— Я вас образив, — продовжував Гольт. — Не хочу вам брехати. В душі моїй тоді взяло гору щось гидке. — Він задумливо подивився на Гундель. — Пам’ятаєш, Гундель, колись ти мені сказала: «Щось від цього є і в тобі».
Вона ствердно хитнула головою. Гольт знову звернувся до Шнайдерайта:
— Вона мала на увазі: «Щось від фашизму». Наскільки мала рацію Гундель, це я зрозумів швидко, але повністю усвідомлю все лише в майбутньому.
Шнайдерайт стояв як укопаний і мовчав.
— Я вас обізвав каторжником, — вів далі Гольт. — Щиро шкодую про це. І взагалі я образив вас, аж ніяк того не бажаючи. Адже мені задовго до цього стало ясно, що такі, як ви, борються за справедливе діло, а я — за несправедливе. В душі я завжди заздрив вам, заздрив тому, що ви мали честь сидіти в тюрмі як ворог Гітлера. — Він кивнув Шнайдерайтові.— Я говорю про речі, у яких сам глибоко переконаний. — Гольт узяв свій кожушок. — Відтепер ми бачитимемося частіше з вами. Нам слід було б спробувати дійти до згоди.
Біля дверей він озирнувся і спіймав на собі погляд Гундель, погляд людини, у котрої наче камінь упав з серця.
Шнайдерайт стояв непорушний, аж поки за Гольтом не зачинилися двері. Потім він великими кроками заходив по кімнаті.
— Здорово змінився цей Гольт! Став самовпевнений… А може, це тільки зарозумілість, пиха?
У Гундель був стурбований вираз обличчя.
— Але ж він говорив щиро, Горст!
На чолі Шнайдерайта враз з’явилися зморшки. Він провів вказівним пальцем між коміром і шиєю, так наче сорочка раптом стала йому затісна.
— Ну, гаразд! — Він сів, підсунув до себе розкриту книжку і підпер голову руками. — Отже, ми зупинились на найманій праці… «Середня вартість найманої праці — це мінімум заробітної плати, тобто сума вартості продуктів харчування, що необхідні…» — Він зиркнув на Гундель і продовжував читати, але через хвилину знову підвів погляд. — Ти ж зовсім не слухаєш! Якщо ти не зосередишся, то нічого не зрозумієш! — Він одсунув убік книжку і подався вперед, поклавши на стіл свої жилаві, нервові руки. — Ти рада, що він знову тут. Признайся! Ти просто не тямиш себе від радості!