— Зі злості…— пробелькотів Вульф.
В душі у Гольта палахкотіло полум’я. З глибин забуття спливло на поверхню все, що накипіло:
— Може, ви мені поясните, чому це Крупп у двадцятих роках продавав росіянам, більшовикам, які начебто завжди були нашими смертельними ворогами, гармати? — Він нахилився до Вульфа. — А що ви думаєте про мого дядька Карла з Бремена? Він на кожному загиблому підводнику заробляв неабиякі гроші!
Вульф нарешті опанував себе.
— Зі злості…— прохрипів він, — з чистісінької злості ви розхитуєте структуру світу!
— Структуру світу? — повторив Гольт. — Мерзенна структура, мій любий…
Він замовк. І так марно витратив надто багато енергії. Дав себе спровокувати. Адже Вульф — не супротивник для нього!
— А тепер геть, забирайся з моїх очей! — вигукнув Гольт, злостячись на себе. — Не можу більше бачити тебе! — І він відкинувся на спинку крісла.
Вульф, смертельно ображений, залишив кабінет. Гольт тільки зараз помітив поряд себе сестру Вульфа. Маленька і знічена, вона сиділа у блакитній сукні на самому краєчку крісла і тільки блимала очима. Дивлячись на нього, мов цуценя, що просить грудочку цукру, вона сказала:
— Ви… ви на мене також гніваєтесь?
— Я шкодую, що так сталося, — промовив Гольт. — Проти вас я нічого не маю. Так само, як і проти вашого брата. Усе це аж ніяк не стосується його особисто.
Гольт замовк, розмірковуючи над усім, що було сказано. — По суті, я повинен бути вдячний Гісбертові,— промовив він. — Так, справді. Ваш брат розбудив мене. Він нагадав мені дещо з того, що я в сум’ятті останніх днів майже забув.
— Я поговорю з Гісбертом! Я неодмінно все владнаю! — пообіцяла Аннероза.
Гольт не слухав її. «Людська цілеспрямованість», — згадав він. Так, він майже забув про свій намір більш ніколи не примирятися з дійсністю, а невтомно шукати чогось кращого. Адже і будинок тітки Маріанни, і оця вілла, і автомашини біля під’їзду, і шлейф, і фата, і миртовий вінок, і вбрані у фраки чоловіки — власники фабрик, і церковний радник — усе це не те, чого шукав. Він знову збочив на хибний шлях.
І раптом Гольт зрозумів, що йому робити далі. Він образив Вульфа і не побоїться при нагоді кинути правду в очі й Геннінгу, Штеффенгаусу, дядьку Францу, тітці Маріаниі, дядьку Карлу і матері. Йому плювати на всю оцю компанію. Він знову вирушить у мандри. Куди? Він цього не знає. Але піде звідси геть!
Гольт підвівся. Дружелюбно, хоч і неуважливо кивнув Аннерозі. Він побачив усе у зовсім іншому світлі. Ним оволоділо почуття свободи. Гольт відчув себе на голову вище за оцих людців, бо ж вони йому зовсім байдужі. Йому одному тут не треба ні на кого зважати. Та він ні на кого й не зважав. А зараз треба відшукати маленьку Тредеборн, хай і вона виявить своє ставлення до нього!
У передпокої Гольт натрапив на Штеффенгауса і Геннінга. В руках вони тримали чарки.
— Ще порцію коньяку! — крикнув Штеффенгаус навздогін одній із служниць і заходився лихословити. — Ви лиш погляньте, Гольт! — прошепотів він. — Он там… тітка Бергмана, по батьковій лінії, що не кажіть, а в неї зад, як у кобили… і натягла вузьку спідницю, хе-хе?
— І все ж вона одержала у посаг триста тисяч золотих марок, а це важить більше, ніж зад, — докинув Геннінг.
— А молода? — запитав Гольт, пригублюючи коньяк. — Як вам подобається молода?
Геннінг примружив око.
— Майте милосердя і помовчте! Я то вже знаю, які торги розгорілися навколо цієї корови… Та байдуже, Рольф два роки був командиром батареї, стояв у Парижі. Там він погуляв так, що на все життя вистачить.
— Гляньте ліворуч! — прошепотів Штеффенгаус Гольтові на вухо. — Це кузина Крегера. Вона у вечірній сукні тільки й оживає, бо ж ноги в неї мов колесо…
— Зате її чоловік — неабияке цабе, — вставив Геннінг, — у 1934 році він купив паульзенську яхтову верф в Куксгафені!
— Але сукня просто жах, чи не так? — знову прошепотів Штеффенгаус.
— Тхне старим мотлохом, з якого її витягли, — додав Геннінг.
— Мені здається, що тут все тхне мотлохом, — сказав Гольт.
— От тобі й маєш! — вигукнув Штеффенгаус. — Ви, мабуть, саме переживаєте період революційного фразерства?
Гольт допив свій коньяк.
— Куди поділися сестри Тредеборн?