У п’ятницю подзвонив Роланд Геннінг і попросив покликати до телефону Гольта.
— Алло, пане Гольт? Я чув, що ви вже повернулися з подорожі; радий, що саме вчасно. Які у вас плани на суботу? Ніяких? В такому разі слухайте уважно! У мого друга Рольфа, з Любека, весілля, і мене просили привезти з собою кількох молодих людей, так би мовити, у противагу старим торгашам. Ну то як? Пристаєте? Один з моїх знайомих заїде за вами. Це Штеффенгаус, він живе у передмісті Нейграбена. Отже, в суботу о пів на другу. Заберіть з собою, якщо не заперечуєте, обох дівчат Тредеборна. Ви ж знайомі? От і гаразд. Я їду в Любек зранку, я — боярин. Штеффенгаус відрекомендує вас у Любеку Бергманам. Там, між іншим, добре знають вашого дядька, комерційного радника.
Гольт поклав трубку і, стоячи в передпокої, на якусь мить замислився. Що ж, чудово… Сестри Тредеборн! Він немов бачив їх перед собою, Гітту і Інгрід, і перспектива провести з ними цілий вечір, ні, не з ними, а з Інгрід Тредеборн, видалася Гольтові привабливою і вельми приємною. Телефонний дзвінок Геннінга ніби поставив перед ним якусь мету, вказав напрямок у житті.
Фрау Гольт, довідавшись про запрошення, виявила не властиву їй запопадливість.
Це твій дебют в товаристві,— сказала вона, і її незворушне обличчя пожвавішало. — Само собою зрозуміло, чорний костюм. Ні, Маріанно, прошу тебе, ніяких «метеликів», це старомодно, це неможливо! Стривай, я подзвоню Францу. Тобі потрібна сріблясто-сіра краватка!
У суботу ополудні фрау Гольт вдоволено, ба навіть з неприхованою гордістю оглядала сина.
— Ти, безумовно, матимеш успіх! — запевнила вона.
Штеффенгаус-син — фірма «Штеффенгаус-молодший, фабрика маринадів і рибних консервів», — білобрисий червонощокий молодик, посміхаючись мов дурник, привітався до обох жінок:
— Шановні пані! От ми й тут. Давненько я у вас не бував, еге ж? Спасибі. Якось даємо собі раду.
Гольт спостеріг, як тітка Маріанна, вищиряючи вставні сліпучо-білі зуби, спорудила на своєму дерев’яному обличчі посмішку, нерухому посмішку маски.
Штеффенгаусу було двадцять чотири роки.
— А весільний подарунок у вас є? — поцікавився він. — Ми вручимо його разом, а потім витрати поділимо навпіл, гаразд?
І справді, як то вони забули про весільний подарунок? Посмішка вмить щезла з обличчя тіточки Маріанни. Та фрау Гольт не втратила самовладання. Вона припинила гладити своїх пуделів і якусь мить сиділа нерухомо, про щось розмірковуючи. Фред Штеффенгаус, якому на вигляд не можна було дати й двадцяти років, пропищав своїм дзвінким хлопчачим голоском:
— Ну гаразд, якось владнаємо!
Фрау Гольт спохватилася:
— Маріанно! Ходімо виберемо щось з твоєї порцеляни.
Штеффенгаус безцеремонно розвалився в кріслі. Гольт поглядав на нього трохи недовірливо. На Штеффенгаусі був темний костюм, з якого він таки здорово виріс, накрохмалена фрачна сорочка з стоячим коміром і чорний бантик. Вигляд він мав кумедний — щось середнє між конфірмантом і старшим офіціантом. Та це його анітрохи не турбувало.
— Знаєте, що, — промовив він, — давайте подзвонимо Тре-деборнам і дізнаємось, що везуть вони, аби не припертись з однаковим подарунком.
Гольт пішов до телефону.
— Що сталося? — озвався в трубці чийсь темпераментний голос. — Ах, це ви, пане Гольт? Ви вже повернулися з подорожі? Ми чекаємо на вас! По сміху, іскрометному сміху Гольт здогадався, що то Інгрід. Тредеборни дарували ящик білого вина, двадцять пляшок.
— До дідька щедрий подарунок, — заявив Штеффенгаус.
Тітка Маріанна принесла обтягнену червоним шовком скриньку і вийняла з неї японську вазу з інкрустацією по лаку.
— А нехай тобі грець! — вигукнув Штеффенгаус. — А що вартий отакий горщик?
Тітка Маріанна при слові «горщик» здригнулася.
— Візьміть цю вазу, — сказала фрау Гольт. — А розрахуєтесь при нагоді з моїм братом.
Надворі на них чекало велике світло-сіре авто. Штеффенгаус в шаленому темпі рушив з місця.
— Це хороший старий «вандерер-24», — пояснив він. — Хіба ви не розумієтесь на марках автомобілів? — Він говорив без упину. — Я служив у авіації, льотчиком-винищувачем. Збив шістнадцять літаків. Нагороджений залізним хрестом першого ступеня. — Він одчайдушно гнав машину навіть тими вулицями, на яких рух був найінтенсивніший. — Якщо хочете пробитися крізь гущу англійців, треба їхати стрімголов, — заявив він. — Американці їздять ще одчайдушніше.
В Георгсвердері, в прихожій Тредеборнів, Гольт і Штеффенгаус були свідками прощання фрау Тредеборн з її дочками. Гольт стояв вражений. На дівчатах були бальні сукні — довгі, аж до підлоги, вечірні туалети з темно-коричневого шовку, строгого крою, з декольте, без рукавів. «О господи, невже й досі існує щось подібне?»
Гольт вклонився, відповів на якесь пусте запитання, а перед його очима, мов на кіноекрані, пропливали картини, що закарбувалися в пам’яті під час мандрів по Німеччині…
Гітта була начебто чимось роздратована. Інгрід сяяла молодістю і свіжістю. Фрау Тредеборн цього разу наділа на шию великий, оздоблений богемським гранатом хрест. Вона просила Гітту пам’ятати, що сказав папа з нагоди сьогоднішньої урочистості. Шлюб — це, мовляв, святая святих і скорше нагода до самозаглиблення і благоговійних роздумів про чудо життя, що вічно відновлюється, аніж привід для розгнузданих пустощів. Промовивши це, фрау взяла в руки хрест, що висів у неї на грудях, осінила ним Гітту, яка з серйозним виразом обличчя покірливо схилила голову і додала: