— У Гамбург, — відказав Гольт.
— Що збираєшся там робити?
— Не знаю. Далі жити… — І після невеличкої паузи додав: — Далі шукати.
— Що ти шукаєш? — поцікавилась Ута.
— Не знаю, — промовив Гольт ледь чутно, відповідаючи скорше собі самому. — Я нічогісінько не знаю, навіть не знаю, чи справді живу. Я часом думаю, що все це — сон, а справжнє життя почнеться тоді, коли я прокинусь. Мене несе течія, хвилі бурливого потоку жбурляють і крутять мене в усі боки. Я шукаю життя, свого життя. Все мчить повз мене, ніщо не довговічне, а я шукаю чогось певного — може, любові, може, правди, не знаю; я шукаю чогось на зразок Архімедового важіля.
— Ти шукаєш себе самого, — сказала Ута. — їдь до батька. Він — чудовий взірець для тебе. Іди його шляхом. І ти, так само, як і він, знайдеш своє місце в житті, серед тих, «інших», котрих ти сьогодні ще не розумієш.
— Мені здається, що це знову ілюзія.
— Ні, це справжня можливість, — сказала упевнено Ута. — Життя прихильне до тебе, воно влило тобі цю можливість у плоть і кров! Іди до Гундель. Коли ти знайдеш шлях до неї, ти знайдеш його і до самого себе, і до всіх людей.
Ута підвелася. Кочергою розгорнула попіл у каміні й підкинула дров, спалахнуло жовте полум'я й освітило кімнату. Ута сиділа навпочіпки перед вогнем, і його миготливе світло нагадало Гольтові тремтливий вогник сірника у розкопаному підвалі. На тлі високого палахкотливого полум'я вимальовувався силует живого, дихаючого тіла. Але Гольтові ввижався за округлими контурами цього тіла скелет, і він чув, як у темряві трупи розсипаються на порох; людина — відображення тіні…
— А ти? — запитав він. — Що буде з тобою?
— Що буде зі мною, хай тебе не турбує,— сказала Ута і знову лягла поруч з Гольтом.
— Я — не ти. У мене немає ані найменшого бажання надавати своєму життю іншого сенсу, ніж той, який у ньому є: тут, у глушині, відбути період неодмінного існування. Такій людині, як я, сенс життя слід було б покласти готовим у колиску.
Гольт насторожився. До згадки про трупи в підвалі знову приєдналося запитання — старе, сміховинне, високе, ніколи не старіюче запитання про сенс життя.
— Ти говориш так, аби говорити, — сказав він. — Не розумію тебе. Життя не може не мати ніякого сенсу. Від життя без сенсу можна впасти у відчай!
Ута не відповіла. Вона підвелася. Час було йти поратися у стайню. Гольт також одягнувся. Ута докинула у вогонь дров. Потім стала біля каміна у своєму сірому платті і, заглибившись у думки, почала заплітати в коси волосся.
— Книжки твого батька можуть тобі пояснити, що таке сенс життя, — мовила вона. — Наше існування в цьому світі абсолютно безглузде. Тільки неук вбачає в нас, у людях, вінець творіння. Ми —ї лише одна з численних форм буття, що вічно змінюється, епізод у розвитку всього живого, що через нас усвідомлює своє існування, ми без жодного сенсу, волею випадку або земного імперативу, стали людьми. А ти спробуй абстрагуватися від землі, глянути на неї трохи збоку, і ти побачиш, що кожне земне народження і зростання — це, знову-таки, лиш епізод у Всесвіті. Бо ж від Землі до Сонця, а від Сонця до невідомих далеких світів і порядків нових систем усе стає чим далі, то менш зрозумілим, усе роздувається, зростає й скорочується, пульсує, усе переходить із одного стану в інший, так само, як усе перебуває у споконвічному рухові, без початку й кінця, виникає й зникає і все існує саме по собі. Де тут шукати сенсу за нашими людськими масштабами? Хто хоче знайти сенс у житті, той мусить сам надати його принаймні своєму існуванню. А за людськими масштабами може бути тільки один сенс — здійснення поставленої перед собою мети.
Ута кивнула Гольтові, взяла ліхтар, засвітила його і пішла до дверей. Біля дверей вона зупинилась і обернулася:
— А тепер скажи ще раз, що життя не може не мати ніякого сенсу. І хай це буде вимогою до твого власного життя, щоб ти міг свідомо надати йому певного сенсу, поставити перед собою певну мету. Знайди собі мету, живи цією метою і спробуй стати людиною.
— А що таке людина? — промовив Гольт.
— Людина, — задумливо відповіла вона, — це той, хто свідомо живе певною цільовою настановою і хто у такий спосіб надає життю певного сенсу, позбавляє його безглуздості. І не лише для себе, ні, людина — це той, хто, дивлячись ніби збоку, заглядає трохи вперед і радіє кращому, справжньому поколінню людей майбутніх століть.
9
У Гамбурзі сніг уже зійшов, але за містом, у Віденталі, уся низина ще була оповита ним, мов білим туманом. Гольт довго стояв біля садової хвіртки і задумливо дивився на долину. День спливав у сутінках. Нарешті він схаменувся й подзвонив.
Відчинила Брігітта. Вона не впізнала Гольта в незграбному кожушку, який дала йому в дорогу Ута. Але потім, ніби злякавшись, відступила, і він пройшов повз неї в будинок. У передпокої Брігітта взяла у нього кожушок.
— Дами вечеряють, чи доповісти їм?
— Спасибі, не треба. Я хочу викупатись, і принесіть мені, будь ласка, нагору чогось попоїсти, бо я цілий тиждень був у дорозі. Кімната моя, сподіваюсь, ще ніким не зайнята?
— Ні, звичайно, — промовила дівчина і несміливо додала: — Але я все-таки мушу повідомити дам, що ви тут.
Гольт піднявся сходами вгору. В його кімнаті ніщо не змінилося, немов він і не виїздив звідси на кілька тижнів: ліжко незастелене, бездоганно випрасувана піжама лежить навскіс на стьобаній ковдрі, купальний халат акуратно перекинутий через спинку стільця, на нічному столику томик творів Рільке, закладка на сторінці з віршем, який Гольт прочитав востаннє: «Як я відчув те, що називають прощанням…»
Він кілька секунд подержав книжку в руці, а потім знову поклав її на нічний столик. «Як я відчув…» Так, відчув! Кінець будь-яким «відчув»! Остаточно кінець!
Гольт підійшов до вікна. «Ми завжди надто багато вірили і надто мало знали… Готтескнехт мав рацію. Надто багато вірили і надто мало знали, надто багато відчували і надто мало думали, забагато розчулювались і замало вчилися, незліченними міфами підміняли науку. Віднині все буде по-іншому!» Гольт провів лівою рукою по непокірному волоссю. Ніяких почуттів! Холодним і розсудливим поглядом він загляне за куліси світу. Тепер він розітне скальпелем життя, і воно розкриє перед ним свою суть!
Гольт пішов у ванну, роздягнувся, ліг. Як і кілька тижнів тому, коли тільки-но приїхав сюди, він намагався все спокійно обміркувати. Але, окрім запитання: «Як бути далі?» — на думку нічого не спадало. І навіть потім, стоячи біля вікна у своїй кімнаті і дивлячись у темну шибку, де відбивалось його розгублене обличчя, Гольт ніяк не міг позбутись цього запитання: як бути далі? А відповіді не знаходив.