— Ти маєш рацію. Облишмо цю тему.
Але Ута не вгамувалась.
— Треба йти геть від людей, — повчально промовила вона, майже торкаючись губами його вуха. — Ніхто не може позбавити людину права не турбуватися про свого ближнього! Почитай Толстого! Ти мене зрозумієш, коли прочитаєш «Сповідь». Толстой належав до вищих аристократичних кіл і раптом став простим селянином. Навіть сам підбивав підметки до чобіт… Віддав сина в батраки.
— І задля чого все це? — запитав Гольт.
— Щоб стати іншою людиною. Задля цього і я назавжди відцуралася людей, яких спотворила власність.
— І від усіх інших також! — докинув Гольт.
— Інших відсутність власності, на жаль, не дуже облагородила, — заперечила вона. — А хто не може відцуратися од певних умовностей, хто жахається, побачивши людину, що їсть з ножа, тому краще й самому не потрапляти на очі людям.
Небо захмарилося. Зненацька пішов сніг. Навкруги все посіріло, спохмурніло.
— Стати іншою людиною — це звучить хороше, — сказав Гольт. — Але що ти розумієш під цими словами? Якою ти хочеш стати?
— Невибагливою, — відказала Ута і знов поклала голову йому на плече. — Хочу жити безтурботно, бути великодушною, позбавленою будь-якої пихи й зарозумілості, зневажати куль-туру й цивілізацію. Зневажати усяку власність. Хочу працювати й задовольняти свої потреби працею власних рук. Хочу чекати, спокійно, байдуже чекати.
— Чекати? Чого? — запитав Гольт.
Ута заплющила очі. Голос її бринів монотонно.
— Життя швидко минає. Його картини нестримно змінюють одна одну. Пори року з довгими ночами й короткими днями змінюються порами року з довгими днями й скороминучими ночами, і так рік за роком, десятки й сотні разів, знову і знову. Із-за гір насуваються снігові хмари, потім налітає фен, і повітря сповнюють пахощі отави. Альпійський дзвіночок проростає з-під землі, цвіте і в'яне, а люди — як це там говориться?.. — люди-мученики, пливуть і зникають в безодні забуття, мов потік, що вирує між скель. Глухар кльочить з року в рік, він нічого не знає про час, про який і ми нічого не знаємо. Усе життя — це мить. За вік однієї людини змінюється двісті поколінь польової миші. Життя ж двохсот поколінь людей ледве вистачає для того, щоб зірки в небесному просторі перемістилися тільки на одну сферичну хвилину. Ми розплющуємо очі лише для того, аби на якусь мить глянути на світ і тут же їх заплющити навіки. Життю настає кінець… — Помовчавши, вона додала: — «На нього я й чекатиму в глушині, за сімома горами».
8
Коли сани спустились в долину, гори, оповиті непроглядною темрявою ночі, вже потонули в мороці снігової віхоли. Попереду Гольт побачив вогні Фрейбурга. Йому здалося, що він пробудивсь від довгого сну. Гори Шварцвальда, казка зимового лісу, засніжені ялини, крижані каскади водоспадів, іскриста паморозь, відлюдний будиночок і дні, тижні, прожиті на пустельному березі озера, — усе це був сон. А ось тепер настало пробудження.
Фрейбург — це дійсність. Місто жило. На заметених щойно випалим снігом вулицях юрмилися люди. Гольта знову вразило те саме протиріччя, що так лякало й гнітило його колись: тут — нашвидку відбудовані готелі з розкішними ресторанами, шереги виблискуючих автомобілів окупантів, а там — руїни Старого міста, над вулицями якого одиноко височить неушкоджений кафедральний собор. Хустки й ватники переселенців — це тільки тло для уніформ французьких офіцерів і хутряних шубок їхніх дам.
Ці картини назавжди закарбовувалися в Гольтовій пам'яті. Він довгий час прожив осторонь від світу, та земля знай собі крутиться. Вночі, коли заметіль спустилася з гір у місто, Гольт усе ще стояв біля вікна у холодній, з голими стінами кімнаті якогось монастирського притулку і крізь пелену снігу дивився на яскраво освітлений фасад одного з готелів.
Наступного ранку селянин поїхав назад у гори, а Гольт і Ута зранку, як і умовились, відвідали контору фрейбургського адвоката. В порожньому приміщенні контори було страшенно холодно. Печі не топилися, секретарка, закутана в ковдри, стукала закоцюблими пальцями по холодних клавішах своєї машинки. Ута і Гольт чекали в невеличкій кімнаті. Ута хвилювалася. Вона напівголосно оповідала Гольту про доктора Гомулку, про свого батька. З-за високо піднятого коміра шуби визирало її бліде й невиспане обличчя. Нарешті ввійшов доктор Гомулка.
Він майже не змінився. Лише трохи постарів, і сиве волосся порідшало, а в усьому ж іншому він, як і колись, страшенно нагадував свого сина. Як і колись, він говорив вишуканою мовою, без потреби наголошуючи окремі слова.
— Дуже, дуже радий вас бачити, фрейлейн Барнім, — промовив адвокат, вітаючись з Утою. Потім міцно обома руками потиснув правицю Гольтові, силкуючись вгамувати радість і хвилювання. — Мій любий Вернер, — продовжував він, не випускаючи руки Гольта, — ви навіть не можете собі уявити, якою радісною несподіванкою була для мене звістка, що я знову побачу вас. Хоч я й знав, що ви нещодавно від батька… Так би мовити… abiit, excessit, evasit, erupit[62], як сказав Ціцерон…
— Звідки ви знаєте, що я пішов від батька? — запитав вражений Гольт.
— Від Гундель, — відповів доктор Гомулка.
Гольт не сподівався почути ім'я Гундель і розгубився. Він одвів погляд від адвоката, ухилився від погляду Ути і втупився в великий відривний календар на стіні.
— Ми нещодавно отримали від Гундель лист, — вів далі доктор Гомулка. — Вона й від нас пішла лише задля того, щоб у професора Гольта чекати на вас. Зараз дівчина усе ще сподівається на ваше повернення. Та про це пізніше. Найголовніше, що я щасливий знову бачити вас живим і в доброму здоров'ї! Моя дружина і я вважаємо вас за одного з найкращих наших друзів. Адже те, що ви зробили для Зеппа й для нас, ви зробили за небезпечних обставин, a… amicus certus іn re incerta cernitur [63],— як говорив Енніус.
І доктор Гомулка знову обернувся до Ути. Він сперся спиною на письмовий стіл, вийняв з бокової кишені кілька папірців і розгорнув один з них. А тепер in medias res! [64] Ми довели до відома відповідних інстанцій французької військової адміністрації, що ви маєте приїхати.
Погляд Гольта усе ще був прикутий до відривного календаря. Сьогодні 18 лютого.
Доктор Гомулка тим часом склав лист.
— Як бачите, справи розвиваються більш-менш сприятливо.
— Не дуже, — почувся голос від дверей, і на порозі з'явився другий адвокат, доктор Гейнріхс, високий, худорлявий чоловік у зім'ятому костюмі з штучного матеріалу. Його жовте обличчя було немов роз'їдене скепсисом. Під холодними очима набрякли мішки, щоки обвислі, все в його обличчі було якесь брезкле й безвідрадно звисало вниз, куточки вуст і нижня губа теж опустилися. Справжнісіньке втілення скепсису.
Стоячи біля дверей, адвокат сперся на одвірок, опустив плечі, засунув руки аж по лікті в кишені штанів і заговорив:
[62] Втекли, драпонули, зникли, щезли (лат.).
[63] В пригоді пізнавай приятеля (лат.).
[64] До суті справи (лат.).