— На жаль, ми не досягли жодного прогресу. А про якийсь успіх не може бути й мови. Прокуратура вважає, що справа носить прецедентний характер. Вона побоюється, щоб криміналісти з допомогою параграфів 52 і 54 карного кодексу не загнали її на слизьке… Ви все розумієте? — Він окинув присутніх холодним, похмурим поглядом.
— Загнати на слизьке, — пояснив доктор Гомулка, — це означає дати комусь можливість заявити, що вказівки на фактичні обставини, які можуть вважатися злочинними, ще не досить, щоб розпочати процес.
До Гольта рівномірний плин адвокатових слів долинав наче звідкись здалеку. Він не зводив очей з календаря, а з голови йому не йшла думка — прожив кілька тижнів у глушині, і ці тижні виявились також безглуздям, він чимдалі потрапляв у все конфузливіше становище, все більше заплутувався. Ще б пак! Хіба ж тут не сказали, що хтось чекає його повернення?
— Прокуратура, — почав знову доктор Гейнріхс, — хоче, звичайно, спершу діждатись, як трактуватиме згадані параграфи про наявність злочину і про застосування примусу союзницький суд у Нюрнберзі.
— Йдеться про міркування формально правового порядку, — додав доктор Гомулка.
— Йдеться про вбивство, — сказала Ута.
— Про вбивство, так, — підтвердив доктор Гейнріхс, саркастично скрививши широкий рот. — Гротт сидить в одному з офіцерських таборів у Сполучених Штатах. У нас на цього пана закороткі руки. І навіть коли б ми його мали в межах дії німецької юрисдикції, про процес у даний момент теж не могло б бути й мови.
— Невже ви не хочете вести мою справу? — запитала Ута. — Невже ви відмовляєтесь од неї?
— Але ж, люба фрейлейн Барнім! — втрутився доктор Гомулка. — Чого ми хочемо — це ясно! Ми хочемо посадити Гротта у в’язницю, і…— він кинув осудливий погляд на свого колегу, — і якщо тільки є правосуддя, ми цього доможемось! — Доктор Гомулка знову витягнув з кишені якісь папірці і, поглядаючи поверх окулярів на Уту й Гольта, продовжував: — Дивізія, до складу якої входив полк вашого батька, в 1940 році була дислокована у Франції.
— А Гротт, тоді ще підполковник, був начальником розвідки в штабі дивізії,— пояснив, усе ще стоячи біля дверей, доктор Гейнріхс.
— 16 жовтня 1940 року, — вів далі Гомулка, — Гротт власноручно написав своєму братові, що він хотів би будь-що зломити опір французького цивільного населення у своєму районі. 2 листопада він у листі повідомляв брата, що наказав розстріляти двадцять одного чоловіка з числа цивільних осіб, в тому числі й місцевого священика, на знак відплати за напад невідомих на військовий склад.
— Коли ви передасте ці листи французьким воєнним властям, — сказав доктор Гейнріхс, наголошуючи кожне слово, і голос його раптом зазвучав твердо й рішуче, — французи зажадають від американців видачі Гротта, і ви посадите його в тюрму. А коли ми матимемо його у такому надійному місці, то певного дня доможемось і того, щоб він потрапив у руки німецького правосуддя, а тоді…— Гейнріхс затримав погляд на Уті, але тепер цей погляд, усе ще холодний і безжалісний, був зовсім не безнадійний, — а тоді з ним можна буде поквитатися. Нещадно!
Ута підвелася. Гольт також встав. Лише тепер він помітив, що доктор Гейнріхс на вилозі піджака носив червоний трикутник.
— Де ці листи? — запитала Ута.
— Якщо хочете, я по обіді відвезу вас до їх власника, — сказав доктор Гейнріхс.
— Боюсь, — зауважив стурбовано доктор Гомулка, — що це коштуватиме вам силу грошей!
Гольт з доктором Гомулкою залишилися чекати у якомусь кафе Старого Фрейбурга. Навколо — самі руїни, кафе майже не опалювалось і вельми погано освітлювалося. Гольт розповідав про себе вже, мабуть, з годину.
Доктор Гомулка мерзлякувато кутався у пальто.
— Можете бути певні, — промовив він, — я дуже уважно слухав. Я зрозумів вас. Та коли ви спересердя відвернулися від вашого учителя і навіть від батька, як же я, саме я можу щось вам радити? Усе те, що озлобило вас і зіпсувало вам життя, тобто все те, чого ми, старша генерація, не змогли передбачити раніше і від чого тепер поспішаємо відмовитися, — влучає в першу чергу й по мені.
— Але ж ви розкрили очі Зеппові ще тоді,— зауважив Гольт. Він сидів у кожусі, відкинувшись на спинку стільця і склавши руки на грудях. — Ви переглянули свої переконання ще під час війни і не полишили Зеппа на самого себе.
— Безперечно, — сказав адвокат. — Протягом останніх років я, хитро й спритно замаскувавшись своєю приналежністю до партії і хащею параграфів, діяв проти націстського режиму. Мені вдавалося затягувати деякі і політичні процеси до нескінченності. Я не боявся також знищити той або інший документ, потай пронести записку від ув'язненого, і Гундель вам могла б розповісти, що чимало пригноблених і переслідуваних знайшли у мене підтримку й допомогу. Сьогодні я «денаціфікований», я знову відкрито живу й працюю, але не можу і не хочу виправдуватися за провину, у якій ви звинувачуєте всю мою генерацію, за те, що ми виявилися не на висоті і у вирішальний період, до 1933 року, припустилися фатальної помилки.
Гольт не ворухнувся. У його вухах усе ще бриніло ім'я Гундель.
— Ще одне слово — і все! — наполегливо продовжував адвокат. — Не сумнівайтесь, я поважатиму ваше рішення, незважаючи на те, що ваші вчинки після війни і не зовсім заслуговують на повагу… Однак облишмо дискусію про те, на що ви маєте право і на що не маєте. Після всього, чого ви зазнали в юнацькі роки, я беззастережно визнаю за вами одне право — оглянутися на світ, зорієнтуватися в ньому і все осмислити заново, навіть якщо ця незвична й небезпечна свобода приведе вас знову на шлях помилок і тільки одного…
Доктор Гомулка зітхнув і замовк, на обличчі в нього заграла лагідна усмішка. Він якусь мить подумав і продовжив, наголошуючи кожне слово:
— Тільки одного… І над цим, будь ласка, добре подумайте! Тільки одного ви не повинні робити, — оскільки це передчасно, поверхово і лиш заплутує,— ви не повинні нашу загальнонаціональну провину розподіляти між поколіннями! Бо ж так ми актуальне завдання підмінимо причинним ланцюгом, який на нас тяжить, мов фатум. Ніколи не забувайте: люди як моєї, так і вашої генерації глибоко помилялись, і водночас у тюрмах, концтаборах та в підпіллі були молоді й старі.
Перед Гольтом немов живе постало старе обличчя хворого Мюллера і молоде, рішуче — Шнайдерайта.
— Прірва, про яку ви говорите, — вів далі адвокат, — не розділяє наших генерацій. Ні, не на висоті виявилась не моя генерація. Спасував наш стан, наша каста, яка претендувала на роль духовної еліти нації. А це, звичайно, означає, що ми назавжди втратили навіть право претендувати на цю роль.
У Гольта по спині пробігли мурашки. «Втратили. Так, втратили, легковажно загубили! Отож таки треба йти геть від людей, в глушину».
— Облишмо цю розмову, — промовив Гольт і, сам того не помічаючи, похитав головою, ніби був невдоволений власними думками.
Обличчя Ути розчервонілося від морозу. Вони з доктором Гейнріхсом ввійшли в кафе, вона зняла з себе смушеву шубу і недбало кинула її на спинку стільця. Доктор Гомулка знаком підкликав офіціанта і замовив якийсь гарячий напій.