— Вернер… — І ще: — Ходи з нами! — всього лиш ці четверо слів. Більше нічого.
Вольцов підвів голову і подивився на Гольта.
Гольт мовчав.
— Ходи з нами! — повторив Гомулка.
Гольт мовчав.
— Та що тут думати? Ходімо! — сказав єфрейтор.
— Не можу я! — вигукнув Гольт. За якусь долю секунди в його голові промайнули слова, які йому втовкмачували ще з самого дитинства: батьківщина, вірність, честь, обов'язок. — Не можу я йти до росіян! Я ж німець!
— Хлопче! — знову заговорив єфрейтор. — Облиш ти ці тріскучі фрази! Вони й робітників отак нацьковували один на одного. Зрозумій ти нарешті, хто наш смертельний ворог!.. Справа не в росіянах і німцях, а в буржуях і пролетарях! Ти що, фабрикант? Може, твоє прізвище Крупп? Ну! Так чого ти ще чекаєш?
— Буржуазія і пролетарі…— повторив Гольт. — Що мені до них? Ми ж усі німці!
— І твоя Гундель теж, — сказав Гомулка.
Гольт опустив голову.
Перед ним раптом немов піднялася завіса, зникла темрява, що панувала в бараці, і спалахнуло яскраве, сліпуче світло. Гольт побачив залите сонцем поле і синє небо над морем золотавого жита. «На мене також плювали, — почув він голос Гундель. — Тепер ти все знаєш. І всі вони були кращі за мене, і всі кричали мені: «Погань!»
Знову насунулась темрява, затремтіло світло коптилки.
«Гундель, німці — такі й такі. Німці плюють на німців. Одні бояться кінця, інші чекають його з нетерпінням. Але з ким же я?»
Гольт закричав:
— Гільберт! Скажи ж і ти слово!
Вольцов підвівся. Надів каску і так туго затяг ремінець, що він аж врізався в тіло.
— Я йду змінити Феттера. А ти, Вернер? У кого в жилах кров, а не вода, той буде воювати.
— А за що? — запитав єфрейтор, подавшись уперед, і в його очах спалахнула така ненависть, яку Гольт бачив тільки раз у житті — коли словачка в сараї замахнулась на нього сокирою. Гольта охопило почуття безнадії і відчаю. — І за кого? — вів далі єфрейтор. — За Круппа і за «Фарбеніндустрі» та інших кровопивць, щоб продовжити життя фашистській наволочі і допомогти їй пригноблювати інші народи! Ось за кого ти воюєш!
Вольцов постукав себе пальцем по скроні під каскою:
— Я скажу, за що! Але тобі, плебею, все одно не зрозуміти! — Він підійшов до дверей. — За свою солдатську честь! — І вийшов, грюкнувши дверима.
Єфрейтор зірвався на ноги і простяг услід йому руку.
— Ось вони! Ось вони які, ці навіжені головорізи! Генеральська наволоч і юнкери! Ті ж самі фашисти! Ні, вони ще гірші! Фашисти згинуть, підуть у шлак, і дуже скоро. Вони давно приречені — пуста порода… Геть її! А ось мілітаристська патолоч — вона живучіша! Вона не хоче помирати, вона житиме, сіятиме ненависть і вбиватиме!
— Та замовкни ти! — сказав Гольт. Він подивився на Гомулку. Той ще раз повторив:
— Ходімо з нами, Вернер!
Гольт підвівся. «Хоч би швидше все оце кінчалось!» Він міцно затяг ремінець каски і взяв автомат.
— Не можу.
— Вернер! Розплющ нарешті очі! Поки не пізно!
— Не можу я. — Гольт говорив, втупивши очі у стіну. — Колись я всьому вірив, вірив, бо нічого не знав. А тепер, коли я все знаю і знаю, що все було брехнею і все було марно, я вже ні в що не можу вірити. Нехай я загину або, може, мене об'являть злочинцем — все одно. Я тільки не можу допустити того, щоб я одного разу прокинувся і усвідомив… що зрадив Німеччину в найтяжчу для неї годину.
— Німеччину? — перепитав єфрейтор. Він підійшов до Гольта і схопив його за руку. — Не смій вимовляти цього слова! Для Гітлера це найтяжча година… А для Німеччини буде вона найсвітліша! — Він підштовхнув Гольта до дверей. — Іди собі, буржуйський синок!