1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де ми можемо зустрітися?

— На площі Вікторії, біля пам’ятника.

— Там безліч телеекранів.

— Якщо навколо натовп, це не має значення.

— Сигнал?

— Ні. Не підходьте до мене, поки не побачите мене в самій гущі людей. І не дивіться на мене. Просто стійте десь поблизу мене.

— О котрій годині?

— О дев’ятнадцятій.

— Гаразд.

Емплфорт не помітив Вінстона й сів за інший стіл. Вони більше не розмовляли і не дивилися одне на одного, наскільки це було можливо для людей, що сидять навпроти. Дівчина швидко доїла свій обід і пішла геть, а Вінстон залишився, щоб викурити сигарету.

Вінстон прийшов на площу Вікторії раніше призначеного часу. Він блукав навколо підніжжя величезної різьбленої колони, на вершині якої Старший Брат дивився на небо у південному напрямку, де він здобув перемогу над євразійськими літаками (кілька років тому це були ост-азійські літаки) у Битві за Першу Злітну Смугу. На вулиці перед ним стояла статуя чоловіка верхи на коні, який нібито зображував Олівера Кромвеля. Минуло вже п’ять хвилин після домовленого часу, а дівчина все ще не з’являлася. Вінстона знову опанувало почуття жаху. Вона не прийде, вона передумала! Він повільно пройшов до північного краю площі і трохи втішився, упізнавши церкву Сент-Мартіна, дзвони якої, коли вони ще в неї були, виспівували: «віддавай три фартинги». Нарешті він помітив дівчину — вона стояла біля підніжжя пам’ятника, читаючи чи вдаючи, ніби читає афішу, яка спіраллю тягнулася колоною вгору. Поки там не зібралося більше людей, наближатися до неї було небезпечно. Навколо постаменту блимало безліч телеекранів. Але цієї миті звідкілясь зліва долинули крики й гуркіт важких машин. Несподівано всі кинулися бігти через майдан. Дівчина спритно обминула левів біля підніжжя монумента і приєдналася до тих, хто біг. Вінстон рвонув за нею. Почувши на бігу вигуки, він зрозумів, що десь поруч проходить конвой євразійських полонених.

Південну сторону майдану вже запруджувала щільна маса народу. Вінстон, який завжди намагався триматися осторонь будь-якої штовханини, тепер пробивався, проштовхувався, протискався у саму гущу натовпу. Незабаром він уже був на відстані простягнутої руки від дівчини, але велетенський прол заступив йому дорогу на пару з не менш громіздкою жінкою, яка, мабуть, була його дружиною — здавалося, вони утворювали нериступний мур з людської плоті. Вінстон повернувся боком і потужним ривком примудрився протиснути між ними плече. На мить йому здалося, що його нутрощі, розчавлені двома м’язистими тілами, перетворилися на кашу, але все ж таки, спітнівши, він протиснувся крізь них. Тепер він стояв поряд із дівчиною. Дивлячись прямо перед себе, вони обоє стояли плече до плеча.

Вниз вулицею сунула довга валка вантажівок у супроводі охоронців із закам’янілими обличчями і ручними кулеметами. У кузовах вантажівок, тісно притиснуті один до одного, сиділи навпочіпки маленькі жовті чоловічки у зелених одностроях. Їхні сумні монголоїдні обличчя байдуже дивилися через борти вантажівок. Вряди-годи, коли вантажівка підстрибувала, лунав брязкіт металу: ноги усіх в’язнів були закуті в кайдани. Повз них проїжджали вантажівки за вантажівками, навантажені сумними обличчями. Вінстон майже не дивився на них. Плече дівчини та її рука до самого ліктя притискалися до його тіла. Її щока була так близько від нього, що він відчував її тепло. Як і в їдальні, вона негайно взяла ініціативу на себе. Заговорила тим самим безвиразним голосом, що й раніше, її губи ледве ворушилися, і їхнє мурмотіння відразу тонуло в гаморі голосів та гуркоті вантажівок.

— Ви мене чуєте?

— Так.

— У вас буде час у неділю пополудні?

— Так.

— Тоді уважно слухайте. Ви повинні все запам’ятати. Ідіть на станцію Педдінґтон...

З вартою подиву військовою точністю вона накреслила маршрут, якого він мав дотримуватися. Півгодини подорожі залізницею, два кілометри по дорозі, ворота без верхньої перекладини, стежка через поле, заросла травою галявина, стежка між кущами, вкритий мохом стовбур поваленого дерева. Вона неначе тримала у своїй голові мапу.

— Ви запам’ятаєте все це? — промурмотіла вона.

— Так.

— Повернете ліворуч, потім праворуч, потім — знову ліворуч. І не забудьте про ворота без верхньої перекладини.

— Гаразд. О котрій годині я маю там бути?

— Близько п’ятнадцятої. Можливо, вам доведеться зачекати. Я прийду іншим шляхом. Ви певні, що все запам’ятали?

— Так.

— Тоді якомога швидше відійдіть від мене.

Цього вона могла йому й не казати. Але якусь мить вони не могли виборсатися із натовпу. Вантажівки й досі їхали, і люди продовжували проводжати їх ненаситними жадібними поглядами. Спочатку почулося кілька посвистів і погрозливих вигуків, але вони пролунали лише з вуст членів Партії, що перебували у натовпі, і незабаром стихли. Головною емоцією була звичайна цікавість. Чужоземці — чи то з Євразії, чи то з Остазії — скидалися на небачених досі дивних тварин. Ніхто й ніколи їх не бачив інакше, ніж у ролі полонених, і навіть у такому вигляді їх можна було побачити лише мигцем. Ніхто не знав, що з ними стається, окрім тих небагатьох, яких вішали як воєнних злочинців. Інші, мабуть, просто зникали у таборах примусової праці. Круглі монголоїдні обличчя змінилися європейськими, брудними, бородатими і виснаженими. Інколи їхні очі над зарослими щетиною щоками дивилися на Вінстона з дивною пронизливістю, а потім так само ковзали вбік. Конвой наближався до кінця. У кузові останньої вантажівки він побачив старого чоловіка, його обличчя було заросле сивим волоссям, він стояв прямо, тримаючи перед собою схрещені зап’ястки, ніби звик до того, що вони завжди закуті у кайдани. Вінстон з дівчиною вже мали розходитися. Але останньої миті, коли натовп ще притискав їх одне до одного, її рука знайшла його руку й стиснула її.

Цей миттєвий потиск тривав менше десяти секунд, а проте йому здалося, що їхні руки надовго з’єдналися. Йому вистачило часу, щоб дослідити кожну риску її руки. Він обмацав довгі пальці, акуратно підстрижені нігті, затверділу від праці мозолисту долоню, гладеньку шкіру під зап’ястком. Він так ретельно вивчив її руку, що тепер упізнав би її, навіть просто поглянувши на неї. Враз йому сяйнула думка, що він не знає, якого кольору її очі. Мабуть, карі, але у людей з темним волоссям іноді бувають і сині очі. Повернути голову і поглянути на неї було б величезною дурницею. Тримаючись за руки, непомітні серед стиснутих тіл, вони дивилися прямо перед себе, і замість очей дівчини на Вінстона з-поза сплутаного сивого волосся сумно дивилися очі старого полоненого.

Розділ 2

Вінстон ішов стежкою у плямистому змережаному тінями світлі, ступаючи по золотавих калюжках там, де розходилися гілки. Під деревами ліворуч від нього земля була вкрита дзвіночками. Здавалося, повітря пестить його шкіру. Було друге травня. Десь із глибини лісу долинало туркотіння припутнів.