Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Води ми набрали в будинку трохи вище. Припускаю, що та вода також була річковою. Але ми цього не знали, тому все минуло добре. Очі не бачать — шлунок перетравлює.

Одного разу ми спробували річкової води. Це було під час тієї ж подорожі, тільки трохи пізніше. Нічого доброго з того не вийшло. Ми йшли за течією і поблизу Віндзора звернули у відвідний канал, щоб попити чаю. Наш дзбанок був порожній, і нам лишалося або пливти далі без чаю, або набрати води з річки. Гарріс казав, що варто спробувати. Він твердив, що, коли воду прокип’ятити, все буде гаразд і що всілякі шкідливі мікроби під час кип’ятіння загинуть. Ми набрали в чайник води з відвідного каналу Темзи і поставили її кип’ятити. Ми дуже ретельно стежили за тим, щоб вода справді-таки закипіла.

Ми зробили чай, вмостилися якомога зручніше і зібралися вже чаювати. Аж раптом Джордж, мало що не донісши чашки до рота, вигукнув:

— А це що таке?

— Що? — запитали ми з Гаррісом.

— Ось це! — відповів Джордж, дивлячись на захід.

Гарріс і я повернули голови в напрямку його погляду — повільно, за течією до нас наближався собака. Це був найспокійніший і найсумирніший собака зі всіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Я ще не зустрічав собаки, в якого був би такий задоволений вигляд.

Здавалося, йому все було байдуже. В глибокій задумі він плив собі на спині, задерши догори усі свої чотири лапи. Це був, я сказав би, пристойний пес із добре розвинутою грудною кліткою. Він наближався до нас, безтурботний, сповнений гідності й спокою, а потім, порівнявшись із нашим човном, зручно влаштувався на ночівлю ближче до очерету.

Джордж сказав, що йому вже не хочеться ніякого чаю, і виплеснув свій чай у воду. Гарріс також перестав відчувати будь-яку спрагу і зробив так само. Я вже випив половину свого, але тепер шкодував про це.

Я запитав Джорджа, чи можу я, на його думку, підхопити тиф.

Він відповів, що навряд чи це можливо. Скоріш за все, гадав він, мені вдалося цього уникнути. У будь-якому разі впродовж найближчих двох тижнів я знатиму це напевно.

Угору по каналу ми пішли до Воргрейва. Це найкоротший шлях, який виводить вас від правого берега одразу на півмилі вище Маршського шлюзу. Ним варто користуватися: це чудова тіниста ділянка річки. Крім того, ви скорочуєте шлях на добрих півмилі.

Звичайно ж, вхід до нього перегороджено кілками та ланцюгами. А довкола висять дошки з попередженнями і загрозами всіляких тортур, ув’язнення та смерті кожному, хто насмілиться гребти цими водами. Дивно, що ці прибережні нахаби ще не висловлюють претензій на річкове повітря і не погрожують сорока шилінгами штрафу всім, хто ним дихає. Але хорошому гребцеві обійти ті всі кілки та ланцюги нічого не варто. А щодо дощок, то якщо у вас є вільних п’ять хвилин і поблизу нікого немає, зірвіть одну-дві з них і пожбурте в річку.

Ми добралися до половини каналу і зупинилися, щоб поснідати. Саме під час цього сніданку нам з Джорджем довелось пережити досить серйозне потрясіння.

Гарріс також пережив потрясіння, але, як на мене, його потрясіння ніяк не можна порівняти з тим, що довелось пережити нам із Джорджем.

Ось послухайте. Ми сиділи на траві ярдів за десять від берега. Ми щойно примостилися, щоб взятися до їжі. Тримаючи на колінах пиріг з яловичиною, Гарріс різав його на шматки, а ми з Джорджем чекали зі своїми тарілками в руках.

— Дайте хто-небудь ложку, — сказав Гарріс, — я хочу зачерпнути підливи.

Кошик стояв за нами, і ми з Джорджем повернулися, щоб дістати з нього ложку. Ми діставали її секунд п’ять, не більше, а коли обернулися знову, Гарріса з пирогом не було!

Навкруги розлягалось чисте поле. На сотні ярдів довкола — жодного дерева чи якого-небудь куща. Упасти в річку він не міг, бо ми сиділи перед ним з боку річки, і, щоб зробити це, йому довелося б перелізти через нас.

Ми з Джорджем подивилися навколо, а потім поглянули один на одного.

— Він що, вознісся на небеса? — запитав я.

— Навряд чи йому там був би потрібен пиріг, — відповів Джордж.

Його зауваження видалось досить вагомим, тож варіант із небесами ми відкинули.

— Мені здається, — сказав Джордж, — що стався землетрус.

Ця його думка, звичайно, була більш зрозумілою і реальною.

А потім із нотками смутку в голосі додав:

— Краще б він не різав того пирога.

Зітхнувши, ми знову поглянули туди, де востаннє бачили Гарріса і пиріг. Кров у наших жилах застигла, а волосся стало дибки — бо ми побачили голову Гарріса. Нічого більше, саму голову. Вона стирчала посеред високої трави, обличчя почервоніло, і на ньому чітко було видно вираз надзвичайного обурення! Першим оговтався Джордж.

— Скажи що-небудь! — вигукнув він. — Ти живий чи мертвий, і де решта тебе?

— Не прикидайтеся невинними дурниками! — промовила Гаррісова голова. — Я переконаний, що ви це зробили навмисно.