Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гарріс сказав їм, що, просидівши цілий день із вудкою, вони мають бути нам вдячні за невеличке пожвавлення, а також додав, що він вражений і засмучений тим, що люди їхнього віку так легко піддаються своєму настроєві.

Але це аж ніяк не допомогло.

Після цього Джордж оголосив, що кермувати буде він. Він сказав, що навряд чи можна сподіватися, що мізки на кшталт моїх могли повністю присвятити себе керуванню човном, і поки ми не потонули, буде краще, коли за човном слідкуватиме звичайна людина. Він узяв мотузки і довів нас до Марлоу.

У Марлоу ми залишили човна біля мосту і пішли ночувати в «Корону».

Розділ XIII

Марлоу — одне з найприємніших міст на річці, які мені відомі. Це галасливе, жваве містечко. Правду кажучи, загалом не дуже мальовниче. Але в ньому можна знайти безліч привабливих куточків та вуличок. Споглядаючи залишки склепінь зруйнованого моста через Темзу, можна повернутися в своїй уяві до тих днів, коли Ельгар Саксонський заволодів маєтком Марлоу, а потім його захопив Вільгельм[20], щоб передати королеві Матильді. Пізніше він перейшов до ерлів[21] Ворвікських, а потому — до досвідченого лорда Педжета, радника наступних чотирьох королів.

Якщо після подорожі річкою вам захочеться прогулятися пішки, ви зможете втішатися красою, якої сповнена вся околиця, хоча саме річка тут найкрасивіша. Униз до Кукхема, за лісом Куоррі та луками, багатство краси — неймовірне. Старий добрий ліс Куоррі! Твої вузенькі круті стежинки, твої сповнені спогадів про сонячні літні дні невеличкі галявинки, на яких бавиться вітер! Привиди усміхнених обличь прогулюються твоїми тінистими просіками, а в шелесті листя тихо звучать голоси далекого минулого.

Від Марлоу до Соннінга ще красивіше. На правому березі, не доходячи півмилі до Марлоуського мосту, височить велике старе Бішемське абатство. Колись за його кам’яними стінами лунали голоси лицарів-тамплієрів, і в різні часи воно слугувало маєтком Анни Клевської та королеви Єлизавети. Скільки всього трагічного та водночас хвилюючого таїть воно в собі!.. Оздоблена гобеленами спальня, потаємна кімната у товщі стін. А привид леді Холі, котра забила до смерті свого маленького сина, і досі бродить там ночами, намагаючись вимити у примарній чаші свої примарні руки.

Тут спочиває всемогутній Ворвік, якому тепер байдуже до таких повсякденних речей, як земні королі та королівства, а також Солсбері, що послужив хорошу службу при Пуатьє[22]. Зовсім поряд з абатством, над самою річкою стоїть Бішемська церква, і якщо на якісь могили та пам’ятники й варто подивитися, то це у Бішемській церкві. Там, під Бішемськими буками, плаваючи у човні, той самий Шеллі[23], який потім жив у Марлоу (його будинок і досі стоїть на Вест-Стрит) написав «Обурення ісламу».

Трохи вище, біля греблі в Харлі, я часто замислювався над тим, що, навіть якби я залишився тут на місяць, мені забракло б часу, щоб насолодитися красою тутешнього краєвиду. Містечко Харлі — це п’ять хвилин пішки від шлюзу — одне з найдавніших на всій річці. Воно існує, як то кажуть у старій приказці, ще з тих похмурих часів: «Від часів короля Себерта та короля Оффи». Одразу за греблею (вгору по річці) лежить Данське поле. Тут стояли табором завойовники-данці під час свого походу на Глостершир. Трохи віддалік, біля самого вигину річки, стоять залишки Медменхемського абатства.

Відомі медменхемські ченці, або, як їх ще звикли називати, «Клуб пекельного вогню», членом якого був сумнозвісний Вілкс[24], створили братство. Його девіз «Роби так, як тобі до вподоби» і досі красується над напівзруйнованим входом до абатства. Задовго до того, як було створено це лжеабатство з його збіговиськом нечестивих блазнів, на тому самому місці стояв монастир більш суворих правил, і його ченці були зовсім несхожими на тих розпусників, які змінили їх через п’ятсот років.

Ченці-цистерціанці, абатство яких було там у тринадцятому столітті, замість одягу носили грубі ряси з каптурами і не їли ні м’яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі й опівночі вставали, щоб правити месу. Весь день вони проводили в праці, читанні та молитвах. Усе їхнє життя було сповнене мертвого мовчання, тому що жоден з них не промовляв ні слова.

У такому мальовничому, такому яскравому, створеному Богом місці — таке похмуре братство і з таким похмурим життям у ньому. Дивно, що голоси довколишньої природи — ніжні переспіви води, шепіт трави біля річки, музика непосидющого вітру — не допомогли цим ченцям якось по-іншому зрозуміти сенс життя. Цілими днями в глибокому мовчанні вони прислухалися, чи не зійде до них голос з небес. А він щодня і щоночі промовляв до них незліченною кількістю звуків, але вони його не чули.

Від Медменхема до чудового Гемблдонського шлюзу річка сповнена неповторного миру і спокою. А далі, за Грінлендсом — там стоїть не надто привабливий будинок мого газетяра, спокійного, скромного, поважного джентльмена, якого влітку можна часто зустріти в цих місцях, коли він енергійно гребе у човні або розмовляє з наглядачем шлюзу — і аж за Генлі усе довкола виглядає дещо бідним і безрадісним.

У понеділок вранці в Марлоу ми встали досить-таки рано. Перед сніданком ми пішли купатися, а коли поверталися, Монморансі показав себе неперевершеним віслюком. Єдине, що ми з Монморансі по-різному сприймаємо, — це коти. Я люблю котів. А от Монморансі — ні.

Коли я бачу кішку, я кажу: «Бідна киця!» — і зупиняюсь, щоб погладити по голові. Вона піднімає хвоста, вигинає спину і треться носом об мої штани. Між нами панує взаєморозуміння і спокій. Коли ж кішка потрапляє на очі Монморансі, про це знає вся вулиця. Якби звичайна поважна людина дбайливо використовувала всі ті лайки, які виплескуються за десять секунд, їй би вистачило їх на все життя.

Я не докоряю йому (зазвичай я обмежуюсь тим, що даю йому запотиличника або кидаю в нього каменем), тому що сприймаю це як його єство. У фокстер’єрів уже при народженні в чотири рази більше гріхів, ніж у будь-якого іншого собаки — нам, християнам, доводиться роками докладати зусиль, щоб хоч якось змінити хуліганську природу фокстер’єрів.

Пам’ятаю, якось я зайшов до вестибюля Хеймаркетського універмагу. Довкола було багато собак, вони чекали на своїх господарів, які пішли до магазину скуповуватися. Там були мастіф, одна чи дві колі, сенбернар, кілька ретриверів і ньюфаундлендів, французький пудель з кучмою шерсті на голові та зовсім голим тілом, бульдог, декілька крихітних, наче іграшкових, завбільшки зі щура песиків та пара йоркширських дворняг.

Вони спокійно і терпляче сиділи, поринувши у свої думки. У вестибюлі панували мир і злагода. Атмосфера в ньому була сповнена покірності, доброти і спокійного смутку.

І ось до кімнати ввійшла гарненька молода леді. На повідку вона вела сумирного на вигляд невеличкого фокстер’єра. Вона також залишила його там, прив’язавши між бульдогом та пуделем. Якийсь час він сидів і оглядався довкола. Потім звів очі догори, і склалося враження, що він думає про свою матір. Потім він позіхнув. Потім подивився на інших собак: вони були мовчазними, поважними і сповненими гідності.

Він поглянув на бульдога, що дрімав праворуч від нього. Потім — на пуделя, який гордовито виструнчився ліворуч. А тоді, без будь-якого попередження і без найменшого приводу вкусив того пуделя за передню лапу. Страдницький лемент сповнив тихий напівморок вестибюля.

Схоже, результат його першої спроби припав йому до душі, тож він вирішив продовжити і трішки всіх розворушити. Він стрибнув на пуделя, а потім рішуче атакував колі. Та прокинулася і, не гаючи й миті, з гавкотом кинулася в жорстокий двобій з пуделем. Після того фокстер’єрчик повернувся на своє місце і вхопив бульдога за вухо, намагаючись прогнати його. Бульдог, надзвичайно справедлива тварина, накинувся на всіх, кого міг дістати, включно зі швейцаром, що дало маленькому тер’єрові можливість безперешкодно насолоджуватися сутичкою з дворнягою, яка зовсім цього не заперечувала.

Тому, хто знає собачу натуру, навряд чи потрібно розповідати, що до того часу всі інші собаки у вестибюлі гризлися так, ніби від результату бою залежало їхнє життя чи їхній притулок. Великі собаки скубалися одне з одним, а ті, що менші, воювали між собою і у вільну хвилинку хапали великих за лапи.

Вестибюль перетворився на справжнє пекло, лемент стояв неймовірний. Надворі зібрався натовп — люди допитувались, що це там за зібрання або кого там убили і за що. Прибігли чоловіки з жердинами та мотузками і спробували розтягти собак. Навіть поліцію викликали.

У розпалі гармидеру повернулася та гарненька молода панянка, схопила свого любого песика на руки (він уже вклав долі дворнягу, щонайменше на місяць, і тепер сидів з виглядом новонародженого ягняти), поцілувала його й запитала, чи його не вбили і що з ним зробили оті величезні мерзотні та жорстокі собацюри. А він пригорнувся до неї і дивився їй в очі так, ніби хотів сказати: «Який же я радий, що ти прийшла і забрала мене подалі від цього ганебного видовища!».

Вона сказала, що керівництво універмагу не має впускати таких-от великих і злих собак туди, куди приходять зі своїми собаками поважні люди, і що вона має намір подати на декого до суду.

От така вже вона, природа фокстер’єрів. Тому я не засуджую Монморансі за його схильність ганятися за котами. Але того ранку він пожалкував про те, що дав їй волю.

Як я вже казав, ми поверталися з купання, і, коли дійшли до середини Хай-стрит, перед нами від одного з будинків вискочив кіт і побіг через дорогу. Монморансі скрикнув від радощів (це був крик мужнього воїна, який бачить, що ворог іде прямісінько до його рук. Напевно, так кричав Кромвель, коли побачив шотландців, що спускалися пагорбами) і тут-таки кинувся за здобиччю.

Його жертвою був великий чорний кіт Том. Я ще не бачив такого великого кота, так само як і такого пошарпаного. У нього не було половини хвоста, одного вуха і значної частини носа. Він був надзвичайно довгим і м’язистим, здавався втіленням спокою і самовдоволення.

Монморансі кинувся за бідолашним котом зі швидкістю двадцять миль на годину. Але кіт не поспішав — схоже, він навіть гадки не мав, що його життю загрожує небезпека. Він собі спокійно дріботів, аж поки його потенційний убивця не наблизився до нього на один ярд. Тоді він розвернувся і всівся посеред дороги. Він поглянув на Монморансі добродушним допитливим поглядом, наче запитував:

[20] Ідеться про Вільгельма І Завойовника — організатора і керівника нормандського завоювання Англії на початку XI ст.

[21] Ерл — титул вищої аристократії в англосаксонській Британії в XI ст.

[22] Ідеться про битву при Пуатьє (1356 р.) між англійським військом і французами, в Столітню війну, де англійці здобули перемогу.

[23] Персі Біші Шеллі — видатний англійський поет-романтик (1792–1822).

[24] Джон Вілкс — британський журналіст, публіцист і політик епохи просвітництва, поборник народної свободи. У молодості був членом «Клубу пекельного вогню».