Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та повернімося до нинішньої подорожі. Нічого особливого не сталося, і ми потихеньку тягли нашого човна. Ми дотягли його до Мавпячого острова і зупинились там, щоб поснідати. Снідали ми холодною яловичиною, коли раптом звернули увагу на те, що забули взяти гірчицю. Мені здається, що більше ніколи в житті, ні раніше, ні після того, мені так не хотілося гірчиці, як того ранку. Як правило, я взагалі байдужий до гірчиці і вживаю її час від часу. Але зараз я був ладен віддати за неї все на світі.

Не знаю, скільки світів може бути у всесвіті. Але я віддав би їх усіх тому, хто саме тієї миті приніс би мені ложку гірчиці. Коли я чогось хочу і не можу його отримати, я ладен на все.

Гарріс сказав, що за гірчицю він також віддав би все на світі. Якби хтось у той час прийшов до нас із банкою гірчиці, йому б надзвичайно пощастило: він до кінця своїх днів володів би всіма світами.

Хоча хтозна… Якщо б у нас із Гаррісом вже була гірчиця, ми, напевно, спробували б переглянути нашу угоду.

Охоплена бажанням отримати, людина робить несусвітні пропозиції. Та, отримавши бажане, починає розуміти, якими безглуздими вони є відносно вартості отриманого. Мені розповідали про одного чоловіка, який вирушив у гори у Швейцарії. Він казав, що віддав би все на світі за кухоль пива. Та коли дістався якоїсь невеличкої пивнички, де воно було, обурення його не мало меж, бо з нього запросили п’ять франків за пляшку. Він назвав це грабунком і навіть написав до «Таймс».

Над човном панувала гнітюча атмосфера — гірчиці у нас не було. Ми мовчки жували нашу яловичину, і наше існування видалося беззмістовним і нецікавим. У думках проходили щасливі дні дитинства, і чути було лише наші зітхання. Коли ми доплентались до яблучного пирога, на душі трішки просвітліло, а коли Джордж витягнув із кошика бляшанку з ананасами і викотив її на середину човна, нам здалося, що життя не таке вже й погане.

Ми троє дуже любимо ананаси. Ми розглядали малюнок на бляшанці, ми думали про те, який там сік, посміхались один до одного, а Гарріс уже навіть приготував ложку.

Тоді ми стали шукати ножа, щоб відкрити бляшанку. Перевернули все догори дном у кошику, вивернули усе з валіз, підняли дошки на дні човна, винесли все на берег і перетрусили — відкривачки не було.

Гарріс спробував відкрити бляшанку кишеньковим ножем. Ніж зламався, і він неабияк порізався. Джордж спробував ножицями. Ножиці вистрибнули з рук і мало що не викололи йому очі.

Поки ці двоє перев’язували рани, я вирішив зробити в бляшанці отвір гострим кінцем багра. Але багор вислизнув, і, як наслідок, я опинився між човном і берегом на два фути у брудній воді. Бляшанка, без жодної подряпини, покотилася і розбила чашку.

Ми оскаженіли. Ми взяли бляшанку на берег, Гарріс пішов у поле і приніс величезний гострий камінь, а я повернувся до човна і виволік звідти щоглу. Джордж тримав бляшанку, Гарріс приставив до неї згори гострий кінець каменю, а я взяв щоглу, підняв її високо і щосили опустив.

Того дня Джорджеві врятував життя його солом’яний капелюх. Він його досі береже (точніше, те, що від нього лишилося), і зимовими вечорами, коли, попихкуючи люльками, друзі розповідають усякі бувальщини про небезпеки, через які їм довелося пройти, Джордж приносить його і показує всім довкола, знову і знову розповідаючи ту історію, щоразу прикрашаючи її новими небувалими подробицями.

Гарріс відбувся незначними синцями.

Потім я взяв бляшанку і почав товкти її щоглою. Я товк її, доки не втратив сили, після чого вона перейшла до рук Гарріса.

Ми позбивали на ній усі краї, ми розплющили її, вона набувала усіх відомих геометрії форм, але бодай крихітної дірочки зробити нам не вдавалось. Потім до неї взявся Джордж. Він так її гамселив, що вона набула якоїсь незрозумілої, неземної і неприродно потворної форми. Джорджеві аж самому стало страшно, і він відкинув щоглу вбік. Ми сіли на траву і мовчки дивилися на неї.

Через усю банку проходила довга вм’ятина, яка нагадувала їдку посмішку. Це нас так розлютило, що Гарріс схопив її та жбурнув далеко на середину річки, і поки вона тонула, їй услід ми посилали прокляття за всі ті страждання, які вона змусила нас витерпіти, а потім сіли в човен і погребли звідти, не зупиняючись до самого Мейденхеда.

Мейденхед надто високої про себе думки, тому не можна вважати його приємним. Це улюблене місце річкових денді та їхніх розчепурених супутниць. Це місто вишуканих готелів, які відвідують переважно розпещені франти і балерини. Це відьомська кухня, на якій плодяться оті річкові демони — пароплави. У всякого князька із «Лондонської газети» є «маленький будиночок» в Мейденхеді, а героїня тритомного роману обов’язково обідає там, коли вкотре виходить позабавлятися з чиїмось чоловіком.

Ми швидко минули Мейденхед і попливли, повільно та спокійно, споглядаючи довколишню красу, яка оточувала нас на підході до Боултерівського та Кукхемського шлюзів. Клівденський ліс, досі в своєму ніжному весняному вбранні, наблизився до самої води і вигравав неповторним розмаїттям тендітної зелені. Ці місця в їхній незайманій красі, напевно, є найбільш привабливими на всій річці, і нам хотілося якнайдовше залишатися в нашому маленькому човні серед цього спокою і тиші.

Одразу за Кукхемом ми звернули в обвідний канал і зупинились, щоб попити чаю. Коли ми пройшли шлюз, уже настав вечір. Здійнявся прохолодний вітерець — як не дивно, в нашому напрямку. Чомусь завжди, коли ви на річці, вітер рішуче налаштований проти вас. Уранці, коли ви вирушаєте в подорож на один день, він дме вам назустріч. Ви довго гребете, думаючи, як легко буде повертатися під вітрилом. Але після того, як ви вже попили чаю, він чомусь розвертається, і назад вам знову доводиться наполегливо гребти проти нього.

Якщо ж ви забудете взяти із собою вітрило, в який би бік ви не пливли, вітер завжди буде тільки попутним. Так уже воно є! Цей світ — лише випробування, і як іскрам призначено летіти догори, так людині від самого її народження призначено долати труднощі.

Проте цього вечора десь нагорі, напевно, помилилися. Замість того щоб дути нам в лице, вітер повернули у спину. Без зайвого галасу, поки там не зрозуміли, що до чого, ми швиденько поставили вітрило, а самі, поринувши в роздуми, розляглись у човні.

Вітрило випнулося й натяглося, скрипнула щогла, і човен помчав.

Я був біля стерна.

Не знаю більш захопливого відчуття, ніж коли пливеш під вітрилом. Це найбільше схоже на відчуття польоту — якщо він, звичайно, не уві сні. Здається, вітер на крилах несе вас кудись уперед, невідомо куди. Ви перестаєте відчувати себе тим неповоротким, важким і немічним витвором із глини, який, звиваючись, плазує по землі. Ви — часточка Природи! Биття ваших сердець зливається воєдино! Вона обіймає вас своїми руками і пригортає до грудей! Ви єдині духом! У всьому тілі ви відчуваєте легкість! Вітер співає вам пісень. Земля здається такою далекою і такою маленькою. А хмаринки, які так близько над вашою головою, — ваші побратими, і ви простягаєте до них свої руки.

Річка належала нам. Лише вдалині посеред її плеса видніла рибальська плоскодонка з трьома рибалками на ній. Наш човен плавно ковзав над водою, минаючи лісисті береги, і жодному з нас навіть не хотілося розмовляти.

Я кермував.

Коли ми підпливли ближче, то побачили, що ті троє рибалок були старими та похмурими. Вони сиділи на стільчиках у плоскодонці і уважно стежили за своїми вудками. Багряні промені вечірнього сонця відбивались у воді якимось містичним сяйвом. Немов охоплені полум’ям, стояли велетенські дерева, а вгорі тихо пропливали вкриті позолотою довгі вервечки хмар. Це був час, коли все довкола, ніби зачароване, поринає у надію і смуток. На тлі пурпурового неба дихало вітрило; довкола нас опускалися сутінки, окутуючи світ різнобарвними тінями, а позаду підкрадалась ніч.

Здавалося, що ми, наче лицарі з давньої легенди, пливемо через таємниче озеро в невідоме царство темряви, до великої країни, де ховається сонце.

Але до царства темряви ми не допливли. Ми врізались прямісінько в плоскодонку, на якій рибалили троє стариків. Спочатку ми не могли второпати, що трапилось, бо за вітрилом нічого не було видно, але з характеру мови, що лунала у вечірньому повітрі, ми зрозуміли, що поряд з нами людські істоти і що вони роздратовані й незадоволені.

Гарріс опустив вітрило, і нам усе стало зрозумілим. Ми збили тих трьох старих джентльменів з їхніх стільчиків, і вони звалились на купу на дні човна. І тепер вони зі стогонами намагаються повільно відділитися один від одного, струшуючи із себе рибу. При цьому вони щедро обсипали нас лайкою. Це були не абияка лайка — це були довгі, ретельно продумані, змістовні фрази, які охоплювали все наше життя і сягали в далеке майбутнє разом з усіма нашими родичами і всім, що нас стосувалося. Це була справжня, добірна лайка.