Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Генлі готувався до регати, і довкола панувала суцільна метушня. Там ми зустріли чимало своїх знайомих із Лондона, і у веселій компанії час пролетів досить-таки швидко. Було десь близько одинадцятої, коли ми вирушили в чотиримильну подорож додому — так ми вже звикли називати наш човен.

Ніч була похмурою і доволі прохолодною. Накрапав дрібний дощ. Ми втомлено плелися темними мовчазними полями, тихо розмовляючи між собою і гадаючи, чи правильно йдемо. Ми думали про наш затишний човен, про світло ліхтаря, що пробивається крізь туго напнуту парусину, про Гарріса і Монморансі, про віскі, і нам хотілося якнайшвидше до цього всього повернутися.

Ми уявляли собі, як ми вже сидимо в човні, стомлені й трохи зголоднілі. Довкола — темна річка, безформні дерева, а під ними, ніби велетенський жук-світляк, наш старий човен, такий любий, такий затишний, теплий і життєрадісний. Ми уявляли, як вечеряємо, наминаючи холодне м’ясо і передаючи одне одному шматки хліба, чули, як бадьоро брязкають наші ножі, як виривається з-під парусини і летить у глибоку ніч наш веселий сміх. Нам так хотілося, щоб усі наші видіння якомога скоріше стали дійсністю.

Нарешті ми вийшли на дорогу, і це нас підбадьорило, тому що до того ми не були певні, йдемо ми до річки чи віддаляємося від неї, а коли втомлений і хочеться якнайшвидше лягти спати, найбільше дошкуляє непевність. Коли ми проходили повз Скиплейк, годинник пробив за чверть дванадцяту. Джордж замислено запитав:

— Ти часом не пам’ятаєш, на якому з островів ми зупинилися?

— Ні, — відповів я, також дещо задумано. — А скільки їх тут?

— Лише чотири, — сказав Джордж. — Якщо він не спить, то все буде гаразд.

— А якщо спить? — запитав я. Але ми одразу ж прогнали від себе такі думки.

Коли навпроти нас з’явився перший острів, ми погукали, однак відповіді не було. Ми пішли до другого і спробували знову — результат був такий самий.

— А-а! Тепер я згадав, — сказав Джордж. — Ми були на третьому.

З надією ми побігли до третього острова і почали гукати.

Жодної відповіді!

Справи серйознішали. Було вже за північ, готелі в Скиплейку та Генлі були переповнені, а ходити від будинку до будинку, стукаючи серед ночі у двері, і питати, чи не здадуть нам кімнату, було якось негоже. Джордж запропонував повернутися до Генлі, влаштувати напад на поліцейського і таким чином здобути кімнату для ночівлі в поліцейській дільниці. Але потім ми собі подумали: «А раптом він дасть нам здачі і відмовиться ув’язнити нас!»

Не могли ж ми всю ніч ходити і битися з поліцейськими. Окрім того, ми боялися перестаратися і отримати шість місяців в’язниці.

У відчаї ми зупинилися навпроти, як нам здавалося, четвертого острова. Все дарма. Дощ посилився, і схоже було, що це надовго. Ми промокли до нитки і змерзли. Нас охопив розпач. Ми вже почали думати, що, можливо, островів було не чотири, а більше, і невідомо, чи взагалі ми перебували біля тих островів. Можливо, ми були десь зовсім в іншому місці, за милю від того місця, де мали б бути, а може, ми вийшли до річки не там, де треба. У темряві все було таким дивним і незнайомим. Ми починали розуміти, як страждали залишені в лісі маленькі діти[32].

Ми вже втратили останню надію. Так, я знаю, що завжди у романах і в казках все відбувається саме в такий момент. Але хіба я в цьому винен? Коли я починав писати цю книжку, я вирішив бути вкрай правдивим у кожному слові. Саме таким я і буду, навіть якщо для цього мені доведеться вдатися до затертих фраз.

І мушу вам сказати, це сталося тоді, коли ми втратили всяку надію. Отож, саме тоді, коли ми втратили всяку надію, я раптом помітив трішки нижче від нас якийсь незрозумілий таємничий вогник, що мерехтів поміж дерев на протилежному березі. Це було якесь дивне, таємниче світло, і я навіть було подумав про привидів. Але наступної миті до мене дійшло, що це наш човен. Від мого крику, що линув над водою, напевно, сама ніч здригнулась у своєму ліжку.

Якийсь час ми стояли, не в змозі навіть дихнути. Аж ось воно! Божественна мелодія темряви: ми почули, як у відповідь нам загавкав Монморансі. Ми знову закричали. Від нашого крику могли прокинутися навіть ті семеро сплячих отроків[33] — я ніколи не міг зрозуміти, чому для того, щоб розбудити сімох, потрібно більше галасу, аніж для одного. Нам видалося, що минула година, хоча насправді, гадаю, всього хвилин п’ять, коли ми нарешті побачили, як крізь темряву повільно пробирається човен із запаленим на ньому ліхтарем, і почули заспаний голос Гарріса, який питав, де ми є.

Гарріс поводився якось дивно. Це було щось більше, ніж звичайна втома. Він пристав до берега в такому місці, звідки нам неможливо було перебратися в човен, і одразу ж заснув. Як ми тільки не кричали і не верещали, аби знову його розбудити і привести до тями! Зрештою, нам це вдалося, і ми спокійно залізли в човен.

Коли ми перебралися в човен, то помітили, що в Гарріса був якийсь сумний вигляд. Здавалося, що він чимось заклопотаний. Ми запитали його, що трапилось, на що він відповів:

— Лебеді!

Як виявилося, ми пришвартувалися біля самого гнізда лебедів, і незабаром після того, як ми з Джорджем пішли, повернулася самиця і здійняла галас. Гарріс її прогнав. Вона пішла, а за певний час повернулася зі своїм приятелем, Гарріс сказав, що з цією парою лебедів в нього була справжня битва. Але зрештою мужність і досвід взяли гору, і він їх таки розгромив.

Півгодини потому вони повернулись і привели із собою ще вісімнадцять лебедів! Якщо вірити тому, скільки їх нарахував Гарріс, то битва, напевно, була жорстокою. Лебеді намагалися витягти Гарріса і Монморансі з човна та втопити їх. А він, як справжній герой, захищався впродовж чотирьох годин, багатьох із них побив, і вони попливли кудись помирати.

— Скільки, ти казав, було лебедів? — запитав Джордж.

— Тридцять два, — спросоння відповів Гарріс.

— Ти щойно казав — вісімнадцять, — здивувався Джордж.

— Я такого не казав, — пробурмотів Гарріс. — Я казав дванадцять. Я що, не вмію рахувати?

Що було насправді з тими лебедями, нам так і не вдалося дізнатися. Ми запитали про це його вранці, але він лише сказав: «Які лебеді?», і схоже було, що він думає, ніби це все нам з Джорджем наснилося.

О-о, як чудово після всіх випробувань і страхів сидіти у човні і відчувати, що тебе врятовано! Ми з Джорджем добре повечеряли і випили б пуншу, якби могли знайти віскі. Але ми його не знайшли. Ми почали розпитувати Гарріса, де він його подів, але він робив такий вигляд, ніби взагалі не знає, що таке віскі і про що ми говоримо. Монморансі так дивився на нас, ніби щось знав, але так нічого і не сказав.

Тієї ночі я спав добре і спав би ще краще, якби не Гарріс. Я смутно пригадую, що протягом ночі прокидався щонайменше разів із десять, через те що Гарріс бродив по човну з ліхтарем і шукав свій одяг. Чомусь тієї ночі він дуже переживав за свій одяг.

[32] Ідеться про двох дітей-сиріт, персонажів англійської казки «Діти у лісі», які були залишені в лісі й померли, і пташки вкрили їх своїм пір’ям.

[33] Сім сплячих отроків з Ефеса (бл. 250 р., Ефес) — сім ефеських воїнів-отроків. Гонителі християн зачинили їх у печері, де вони пробули понад 170 років, потім були відкриті, пробудилися від свого чарівного сну, розповіли про себе і свої страждання та за кілька днів померли.