9.10.1968 р.
ТИ ГОВОРИШ…
Ти говориш, що надто красива,
Я ж не вірю у щирість цих слів,
Бо пекуча, неначе кропива,
І холодна, як тінь від гаїв.
Ти говориш, що надто вже щедра,
Та я того не бачу, мадам,
Бо всі люди кохають щоночі,
Ну, а ти – ні собі, ні людям.
Ти говориш, що, мов справедлива,
А тому і не можеш мовчать,
То ж навіщо така справедливість,
Від якої аж вуха тріщать.
Ти говориш, що надто вже мирна,
Ну, а це вже, серденько, проснись,
Бо я знав у знайомих собачку,
Так піди ти у неї повчись.
Цілий місяць не гавкнула й разу,
От місцями б вас взять помінять,
То б господар мав гарну собаку,
Ну, а я вже дружину на п’ять.
13.5.1968 р.
КОЛИ ВТРАЧАЮТЬ РОЗУМ
Я й досі ще собі не вірю,
Що в світі є такі щурі,
Які вважають, що від бомби
Можна сховатись десь в норі.
Адже вже вік не Херосіми,
І це пора уже всім знать,