Всі п’єси подаються за найавторитетнішим прижиттєвим зібранням творів драматурга: Тобілевич (Карпенко-Карш'і) Іван. Драми і комедії. Одеса, 1897, т. 1, 2; Одеса, 1903, т. З, 4; Полтава, 1905, т. 5.
Видання здійснене під наглядом автора.
Перший і другий тми були послані до цензури разом і водночас одержали дозвіл на друкування: 24 вересня 1896 р. В листі до сина Назара від
11 жовтня 1896 р. з Одеси драматург писав: «Вчора одібрав з цензури всі мої рукописи. Дозволено друкувать 10 п’єс, тільки «Не так пани, як підпанки» заборонено. Вийде два дуже гарних тома. Думаю видать гарно, принаймні хоч і дорого, зате мило, а то у нас так, як тільки українська книжка, так і чорт батька зна що: формат неможливий, печать паскудна, бумага така, що тільки оселедці обгортать...» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К-). Твори. В 3-х т. К-, 1961, т. З, с. 227). До цього видання ввійшли: «Бурлака», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля» (т. 1); «Безталанна», «Сто тисяч», «Батькова- казка» («Гріх і покаяння»), «Паливода XVIII століття» (т. 2).
Третій том одержав цензурний дозвіл до друку 22 травня 1902 р., четвертий — 13 грудня 1902 р., а вийшли з друку водночас в Одесі 1903 р. До третього тому ввійшли п’єси «Понад Дніпром», «Хазяїн», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», до четвертого — «Чумаки», «Сава Чалий», «Підпанки».
Ось як передає процес роботи над виданням дослідник творчості І. К- Карпенка-Карого Ол. Дорошкевич: «Автор з великою увагою стежив за друком своїх творів і беріг кожне слово, яке, на його думку, вірно відзначало його настрій. Це ясно видно з листів Карпенка-Карого до С. Єфре-мова.сТак, він не погоджується друкувати п’ятий том своїх творів у Катеринославі, між іншим, і тому, що воно має бути «без путньої коректури», а разом з тим дуже турбується поправною коректою III і IV томів, прохаючи киян взяти її на себе: «бо тоді коректа була б дуже гарна»,— пише він 12.IX 1902 р. Карпенко-Карий, напр., по-своєму виправляє стиль «Чабана», що йому надали галицького колориту в Галичині, і суворо обстоює свої назви «Суєта» і «Житейське море» супроти тих, хто ра ий йомупо'лпнути ці «Церковнослов’янізми». Отже, навіть до друкованих текстів ми можемо ставитися з деяким довір’ям, тим більше, що коректором перших двох томів був відомий М. Ф. Комар [ои], чудовий знавець мови й правопису» (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Вибрані твори. З переднім словом, примітками, за редакцією Ол. Дорошксвпча. X. — К., 1925; вид. друге. X.—К., 1930, с. 191).
Справу друкування п’ятого тому «Драм і комедій» І. К. Тобілевич доручив відомому полтавському видавцеві Г. І. Маркевичу, який, до речі, вкладав кошти у видання першого тому в Одесі.
З листів І. К. Тобілевича до Г. І. Маркевича дізнаємося про участь автора в здійсненні цього видання.
Коли видавець надіслав авторові першу частину коректури п’ятого тому, то він у листі від 22 квітня 1905 р. з хутора Надія пише Г. І. Маркевичу: «Оце передивлявся «Гандзю» друковану, і мені сильно не подобається, що коректори поправили моє «це» на «се» і ще дещо, та важко все перелічувать. Під свіжим враженням «се» прошу Вас замінить на «це». Полтавщина і Херсонщина каже «це», де взяв коректор «се» — не знаю, певно, з галіційських книжок. В посліднім акті «Суєти» дійове лице Наташа в однім місці говоре «позор». Поправте — «осудовисько». Як іде робота в друкарні? Чи багато набрали V т[ому|?» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич 1. К.). Твори. В .'і х т., т. З, с. 271). А в наступному листі - - від 9 травня 1905 р. з хутора Надія драмаіурі що раї нагадає Г. І. Маркевичу: «Скрізь пишіть не «се», бо у,нас гак не кажуть, [а] «це», «ця», «цей». Ще нагадав. Єсть у мене слово «ігрок», треба сказати «грач» (там же). ІЦе в іншому листі до Г. І. Маркевича того ж року І. К. Тобілевич писав: «За «це» дякую, що ввели замість «се». «Се» — у нас принаймні не кажуть, не знаю, звідкіля воно взялося. В глаголах замість «ця», звичайно, слід писати «ся»: «при-йдегься», «з’явиться». На рукопись не звертайте .уваги. Писана вона чоловіком, який пе дуже-то держиться правил, а шкварить, як попало, аби швидше. Щодо знаків, то їх там скрізь бракує, бо я не маю охоти поправлять і передивлятись персписчиків - ніколи. Ставте знаки всі по-своєму. Я б з радістю переглянув коректуру, та цс трудно зробить, бо живу в захолусті, і до мене часто листи не доходять, а часописі одбираю так: 1 іюня, 23 мая, 26 мая, потім разом 24, 28, 30, а потім .знову 25, 29 і 31!.. А деякі №№? пропадають.
По-моєму, треба писать: «мабуть», «прийдуть», «каникулах», «увечері», «другим у слід», «розкурює», «забирають», «розказать судді». Взагалі скажу — робіть самі, як краще. Там же є з ким пораятись. Коли яке слово перекручене переписчиком, то напишіть,— я зараз дам одповідь» (там же, с. 440).
Незважаючи на неможливість драматургу виконати особисту коректуру видання «Драм і комедій», саме це видання, однак, слід вважати найавторитетнішим, основою для наукового видання п’єс І. К. Карпенка-Карого.
Існує думка, що друге видання перших двох томів, здійснене видавництвом «Вік» у Києві в 1910 р., пе менш авторитетне, ніж перше: «Хоч це видання друкувалося вже після авторової смерті, але текст його було виправлено чи виготовлено до друку на підставі авторових матеріалів»,— писав Ол. Дорошкевич (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Вибрані твори. Вид. друге. X.— К-, 1930, с. 191). Однак тут же вчений застеріг: «Та й це видання [...] нічим істотним не різниться від першого повного видання, друкованого в Одесі 1897 р. (тт. І і II), безперечно, вже за найближчої участі й за доглядом автора» (там же).
Готуючи до друку в цьому виданні тільки три п’єси — «Бурлака», «Безталанна» і «Сто тисяч», Ол. Дорошкевич уперше став на наукову основу, зацікавившись різними редакціями цих п’єс, відмінності яких зумовлювались двома найголовнішими мотивами: критичним ставленням самого
автора (чи сторонніх людей) до первісної редакції п’єси і вимогами царської цензури. Має рацію Ол. Дорошкевич, стверджуючи, що «його (І. Карпенка-Карого.— Р. П.) первісні ескізи й автографи дали б багато цікавого, тобто того, що вийшло безпосередньо з душі, а не під сухою вказівкою цензора» (там же, с. 193).
На жаль, особистий архів І. К. Карпенка-Карого зазнав трагічної долі: «Під час пожежі па хуторі згорів амбар, в якому було поставлено величезну скриню з різними паперами Івана Карповича. Загинули всі чернетки написаних ним п’єс і різні плани щодо нових тем та героїв» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. К., 1957, с. 348—349).
Зазначивши, що за відсутності автографів (такі були хіба що в пізніших п’єс — «Хазяїн», «Гандзя», «Суєта», «Житейське море») інтерес становлять збережені цензуровані списки п’єс, Ол. Дорошкевич зробив слушний висновок: «Все ж ці цензуровані примірники — не автографи, і до того писані часто примусово, за цензорськими вказівками» (там же, с. 193). Тому за основу свого дослідження брав друковані тексти з видань 1897— 1910 рр. і тільки деякі найцікавіші варіанти подавав з рукописних джерел.
Але серйозною вадою видання, підготовленого Ол. Дорошкевичем, було свавільне редакторське втручання в текст, заміна слів, вилучення окремих реплік, передусім в комедії «Сто тисяч».
Дальший крок у науковому виданні творів І. К. Тобілевича було зроблено шеститомним зібранням: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. Редакція Я. Мамонтова. Примітки П. Тиховського. К., 1929—1931, т. 1—6. У передмові до першого тому Я. Мамонтов пояснював, що в основу свого видання він поклав п’ятитомник «Драм і комедій» (1897—1905), оскільки це видання «здається, задовольняло автора (так принаймні говорить С. В. Тобілевич у листі до мене од 4 листопада 1927року)» (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. К-, 1929, т. 1, с. 5). «При розподілі матеріалу ми не дотримувалися хронологічного принципу, як не дотримувався його і автор у попередньому виданні. Це тому, що І. Тобілевич, як відомо, почав свою драматургічну діяльність уже літньою людиною (на четвертому десятку) і на його творчості зовсім не відбилися різні фази індивідуального розвитку, як то буває у письменників, що починають писати за юнацьких літ. Хронологічний порядок творів І. Тобілевича не давав би можливості добрати матеріал окремих томів ні тематично, ні стилістично. А тому ми будемо дотримуватися його лише в рамках окремих томів, але самі томи будемо добирати й чергувати — скільки це можливо — за принципом стилістичним» (там же).
Практично це вийшло так: перший, другий, почасти третій томи склали п’єси романтичного характеру («Бондарівна», «Паливода XVIII ст.», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Гандзя» — т. 1; «Підпанки», «Наймичка», «Безталанна»* «Батькова казка» — т. 2; «Бурлака»* «Розумний і дурень», «Чумаки», «Сава Чалий» — т. 3), причому в першому томі — романтика історична, в другому та почасти в третьому — побутова або історично-побутова; в третьому томі — історичні та побутові п’єси, де порушуються соціальні і психологічні теми, а суто романтичні проблеми відсунуто на другий план; четвертий і п’ятий томи складаються з реалістичних п’єс, які становлять кульмінаційну точку в драматургії І. К. Тобілевича («Сто тисяч», «Понад Дніпром», «Хазяїн» — т. 4; «Мартин Боруля», «Суєта», «Житейське море» — т. 5).
У шостому томі видруковапо мемуари С. В. Тобілевич «Життя І. Тобілевича», дослідження Я. Мамонтова «Драматургія І. Тобілевича», складену П. Тиховським бібліографію творів І. К- Тобілевича, а також «Записку до з’їзду театральних діячів», кілька листів драматурга і його послужний список.
У передмові Я. Мамонтов заявив: «Авторський текст ми всюди зберігаємо непорушно. Коли ж трапляються такі місця, що надто ріжуть вуха сучасникові, то виносимо їх у додатки та примітки до кожного тому, де точно зазначаються найважливіші текстуальні зміни» (там же, с. 6).
Незважаючи на ці застеоеження й обумовлення, такий принцип підготовки текстів усе ж таки не відповідав науковим текстологічним засадам, що було цілком очевидним для едиційної практики початку 30-х років. Тому однотомне видання «Вибраних творів» з передмовою С. Щупака і анонімними примітками, ішнущспе Державним літературним видавництвом (К-, 1936), до якого включено п’єси «Бурлака», «Мартин Боруля», «Не так пани, як підпанки», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», декларувало в преамбулі до приміток: «Років 1897—1904 вийшла майже повна збірка його «Драм і комедій»; це видання, що друкувалось з рукописів автора, має значну документальну цінність; за втратою автографів більшості п’єс воно й повинно бути покладене в основу даного видання. Проте, не обмежившись цим, ми перевірили текст за всіма приступними нам друкованими виданнями, в деяких випадках цензурними рукописами, а то й автографами» (Карпенко-Карий (Тобілевич) І. Вибрані твори. К., 1936, с. 581).
Можливо, анонімний упорядник саме так і вчинив, як заявив, але насправді тексти п’єс у цій збірці вміщено зі значними купюрами. Примітки засвідчують, що автор серйозно поставився до свого завдання, він володів значним документальним фактажем, порівняно з видавцями шеститомного зібрання творів І. К. Карпенка-Карого Я. Мамонтовим і П. Тиховським, які не знали цензурованих списків, що зберігаються в Ленінградській державній театральній бібліотсчіі ім. А. IV Луначарського, та цензурних документів, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві СРСР у Ленінграді (далі — ЦДІА СРСР у Ленінграді). Цілком можливо, що автором цих приміток був історик українського театру П. І. Ру-лін, який незадовго перед тим подав грунтовні примітки до «Вибраних творів» і «Творів» у 6-ти томах М. Л. Кропивницького і якого саме 1936 р. було піддано репресіям. Очевидно, на тому етапі можна було зняти тільки його прізвище і не розсипати набору.
Наступного, 1937 р., видання було повторене, але вже без приміток взагалі і без вступної статті С. Щупака, якого теж спіткала сумна доля.
На жаль, наступні видання вибраних п’єс І. К. Карпенка-Карого в 40—50-х роках були механічним повторенням видання 1936 р. За ним здійснювались переклади п’єс російською мовою.
Упорядник видання: Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т. К., 1960—1961 —Л. Ф. Стеценко в преамбулі до «Приміток» зазначав: «В даному виданні оригінальні п’єси подаються за збірником творів І. Карпенка-Карого «Драми і комедії» (1897—1905)» (т. І, с. 484) Це справді так, але й у цьому виданні не обійшлося без деяких купюр в окремих п’єсах.
Це видання лягло в основу й останнього упорядкованого П. М.ЧКІг-ричком і Л. Ф. Стеценком: Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). ТвОрй. В 3-х т. К-, 1985, яке, крім того, має і надто скупі примітки.
В основу даного видання вибраних п'єс І. К. Карпенка-Карого покладено прижиттєве п'ятитомне зібрання п’єс І. К. Карпенка-Карого «Драми і комедії» (1897—1905) без будь-яких купюр та замін слів і виразів.
БУРЛАКА Драма в 5 діях
Вперше надруковано в первісному варіанті під назвою «Чабан» в журн. «Зоря», Львів, 1895, № 18, с. 352—355; № 19, с. 369—372; Я? 20, с. 394—396; № 21, с. 412—414; №22, с. 430—432.