Другий варіант під назвою «Бурлака» опубліковано у вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 1, с. З—103.
Вперше виставлено «Товариством російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського» 15 червня 1897 р. в Кременчуці.
Наприкінці друкованого тексту другого варіанта позначено дату і місце написання твору: «1883, Єлисаветград». Очевидно, автор свідомо вдався до такоїі контамінації, оскільки істотної різниці між обома редакціями немає.
М. К- Садовський засвідчив, однак, більш ранішню дату написання твору: «Перша його п’єса «Чабан», яка тепер іде під назвою «Бурлака», була написана ще в 1882 р. і хоч посилалась до цензури, але була недозво-лена» (Садовський М. К. Мої театральні згадки.— «Літературно-науковий вісник», 1907, кн. 8-9, с. 193).
Михайло Карпович Тобілевич у своїх спогадах про старшого брата зазначив: «Уже до 1883 року він дещо перекладав, написав декілька невеликих оповідань і драму «Чабан»...» (Тобілевич М. Спомини про І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого).— «Рада», 1913, 3 (16) вересня).
Принаймні до вступу І. К. Тобілевича на професіональну сцену, тобто до початку жовтня 1883 р., п’єса була готова.
«За декілька днів перед нашим від’їздом з Єлисавета,— писала згодом С. В. Тобілевич,— сталась у нас в театрі дуже цікава подія, що викликала велике пожвавлення серед акторів і великий ентузіазм з боку Старицького: замість репетиції весь колектив нашої трупи прослухав нову п’єсу Карпенка-Карого. Він написав її ще до приїзду трупи в Єлисавет (до 29 вересня 1883 р.— Р. П.) і тільки перед від’їздом вирішив прочитати всьому акторському гуртку. Назва п’єси була «Чабан». [...] «Чабан» справив на присутніх велике враження [...]. Михайло Петрович (Старицький.— Р. П.) уже мріяв про те, щоб швидше поставити п’єсу. «Чабана», здається, було послано до цензури другого дня. Вже далеко пізніше я довідалась, що п’єсу не дозволили до постави, бо занадто вже темними барвами, на думку цензора, було змальовано в ній життя селян» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 104—105).
С. В. Тобілевич помилилася, припускаючи, що п’єсу «Чабан» було надіслано до цензури наступного дня після її прочитання на трупі. Це сталося тільки через півроку.
В українському відділі фонду цензурованих п’єс Ленінградської державної театральної бібліотеки ім. А. В. Луиачарського під № 49864 зберігається рукопис драми «Чабан», здійснений українським фонетичним правописом (Кулішівкою). На титульному аркуші написано: «Чабан. Драма в 5-ти діях. Сочинение Гната Карого». В дужках іншим чорнилом невідомою рукою дописано: «Н. К. Садовский». Тут же штемпель з вхідною датою: «29 май 1884», і цензорська резолюція: «К представленню признано неудобным. За цензора драматических сочинений В. Литвинов. 1! июля 1884». Наприкінці тексту: «Соч. Гната Карого» — і знову невідомою рукою дописано в дужках: «Н. К. Садовский».
Ця дописка була не випадковою, бо саме М. К- Садовський надіслав п’єсу до-цензури. До таких заходів І. К- Тобілевич вдався, мабуть, з тих міркувань, що йому як людині «иеблагонадійній», підлеглій гласному наглядові поліції, непевно було від власного імені подавати до цензури свою п’єсу.
У ЦДІА СРСР у Ленінграді зберігаються документи, які прояснюють цензурну історію драми «Чабан». Перший з них — це відношення Головного управління в справах друку Міністерства внутрішніх справ від 6 червня
1884 р. за № 2267 такого змісту: «С.-Пстсрбургскому цензурному комитету. Главное управление но делам печати, препровождая при сем пьесу на малорусском наречии под заглавием «Чабан», просит С.-Петербургский цензурный комитет поручить одному из цензоров, знающему малорусское наречие, рассмотреть эту льесу в цензурном отношении и доставить по ней заключение с объяснением, в какой степени она удобна к постановке на сцене» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, он. 3, 1884 р., сгір. 3, арк. 83).
Таким знавцем української мови виявився відомий цензор О. Н. Фрей-ман. Ось його висновок, затверджений на засіданні Санкт-Петербурзького цензурного комітету 4 липня 1884 р.:
«По рассмотрению драмы «Чабан» я нахожу, что содержанием своим она производит весьма тяжелое впечатление. Изображенное в ней безотрадное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношении, так и к искоренению всевозможных злоупотреблений, подтачивающих общественное благосостояние.
Ввиду вредной тенденции, последствием которой легко может быть волнение умов, и вообще несоответствия названной пьесы требованиям цензурных правил, так как в ней обличаются сельские власти в совершенных над поселянами последствиях, я полагал бы: недозволить ее к напечатанию и признать неудобною к постановке на сцене, о чем и имею честь доложить комитету для представления Гл[авному] упр [авлению] по д[елам] п[ечати]» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, он. 3, 1884 р., спр. 3, арк. 92).
На підставі цієї рецензії С. Петербурзький цензурний комітет дав негативну відповідь Головному управлінню в справах друку, останнє, очевидно, 'повідомило М. К. Садовського про заборону п’єси (документ цей невідомий). У свою чергу М. К. Садовський мав повідомити про наслідки справи справжнього автора, який відбував заслання. Принаймні в серпні 1884 р., коли І. К. Тобілевича відвідав М. П. Старицький, у розмові про цензурні утиски щодо української драматургії «Іван'Карпович сказав, що і його «Чабана» цензура не дозволила» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 195). М. П. Старицький заохочував І. К. Тобілевича продовжувати працю на драматургічній ниві: «Ваш «Чабан» показав нам наочно, що у вас великий драматургічний талант. Така ясність сюжетної лінії, нічого зайвого, а до того ви вмієїе тримати збудженою увагу читача. Весь час цікаво знати, що буде далі» (там же).
Зайнявшись активно іншими сюжетами, І. К. Тобілевич не забув і «Чабана». Він вносить деякі зміни в текст: розраховуючи обійти цензуру, перейменовує дійових осіб, дає драмі нову назву «Бурлака» — від прізвиська головного героя.
Але пе тільки Павла Чабана перейменовано на бурлаку Опанаса, а й усі інші герої теж одержали в другому варіанті нові імена, саме ті, які фігурують у дальших варіантах, зокрема в останньому прижиттєвому виданні «Бурлаки». На жаль, текст цього другого варіанта п’єси невідомий. І навіть у такому замаскованому вигляді посилати саму п’єсу до цензури автор не наважується. Він включає її до «Збірника драматичних творів Івана Карпенка», отже, й за іншим псевдонімом (перший раз був «Гнат Карий»). Рукопис збірника надсилає до Херсона українському етнографові, фольклористові і громадському діячеві О. О. Русову. Останній у свою чергу 5 червня
1885 рк пересилає його до Петербурзького цензурного комітету. Ось як виглядає дальша історія тієї справи за довідкою, складеною цензурним Комітетом:
«Справка.
В июле месяце 1885 г. кол [лежский] асессор Русов представил в СПБ цензурный комитет рукопись на малороссийском наречии под заглавием «Збирнык драматычных творив Ивана Карпенка». Так как г{осподин] Русов живет в г. Херсоне, то рукопись эта, на основании предложения Главного управления по д[елам) п [ечати] СПБ цензурному комитету от И января 1884 г., № 312, была препровождена Киевскому отдельному цензору по иностранной цензуре, который, со своей стороны, 6 сентября 1885 г. препроводил ее в Главное управление, передавши эту рукопись 9-того же сентября на рассмотрение в СПБ цензурный комитет. Последний дал свое заключение по означенной рукописи 9 сего февраля, а 13 февраля (1886 р.— Р. П.) рукопись возвращена Киевскому цензору при предложении за № 614.
Рукопись Карпенко дозволена к печатанию с исключениями» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 369).
Про які саме винятки йдеться, стає відомо з інших документів, які передують процитованій вище довідці. Санкт-Петербурзький цензурний комітет у листі до Головного управління в справах друку від 8 лютого 1886 р. за № 213 писав: «Вследствие предписания Главного управления по делам печати от 9 сентября за № 3100 С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь донести, что при рассмотрении рукоппси на малороссийском наречии: «Збирнык драматычных творив Ивана Карпенка»^оказалось, что все заключающиеся в рукописи пьесы: 1) Бондаривна, 2) Бурлака, 3) Хто винен?, 4) Чортова скала и 5) Розумный и дурень — были уже в рассмотрении комитета и подробные донесения о них представлены в 1885 году Главному управлению по делам печати [...].
Все эти пьесы комитетом были признаны возможными и к постановке на сцене и к напечатанию.
Что касается до пьесы «Бурлака», то она рассматривалась комитетом в 1884 году согласно предложению Главного управления по делам печати от 6-го июня за № 2267, имела другое заглавие, а именно «Чабан», и подписана была псевдонимом автора «Гнат Карый».
4-го июля 1884 года за № 965 комитет донес Главному управлению по делам печати, что содержанием своим (подробно в донесении изложенном) пьеса производит чрезвычайно тяжелое впечатление [...]. Поэтому комитет полагал невозможным дозволить эту пьесу ни к печати, ни к постановке на оцене.
И ныне комитет не усматривает никаких оснований к отступлению от заключений своих относительно запрещения пьесы «Чабан», теперь озаглавленной «Бурлака», и дозволения остальных четырех пьес под условием печатания их с применением к тексту правил правописания русского языка,—
о чем и имеет честь донести Главному управлению по делам печати с представлением рукописи» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 365—366).
Про це ж йшлося і в листі до виконуючого обов’язки Київського окремого цензора з іноземної цензури від 13 лютого 1886 р., № 674. Лист підписали начальник Головного управління в справах друку Феоктистов і завідую-- чий канцелярією член ради Адиковський (ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 367).
Тим часом О. О. Русов, не знаючи про хід подій, надсилає до Петербурга такого листа: