«В Главное управление по делам печати коллежского асессора Александра Русова
Прошение.
5-го июня прошлого 1885 года мною была отослана в С.-Петербургский цензурный комитет рукопись под заглавием «Збірник драматичних пієс Карпенка-Карого». Затем я был уведомлен, что эта рукопись передана в Главное управление по делам печати, которое переслало ее на просмотр Киевскому отдельному цензору.
Не имея сведений до сих пор о решении цензуры относительно названной рукописи, честь имею покорнейше просить Главное управление по делам печати известить меня, разрешена ли она к печатанию, и в случае разрешения выслать мне се для печатания.
При сем прилагаются две гербо'вые марки 60-тикопеечного достоинства.
А. Русов
г. Херсон, 1886 г., 10 февраля.
Жительство имею в г. Херсоне в помещении Губернской земской управы (Александр'Александрович Русов)».
На цьому документі — резолюція олівцем: «Русов уведомлен 13 июля, прошение препровождено цензору того же числа» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 368).
І па завершення цензурної історії із збірником — ще один документ: «19 февраля 1886 г., № 688. Канцелярия Главного управлення по д[елам] п [ечати|, но приказанию г [опіодпна| начальника управления сим объявляет коллежскому аСессору А. Русову па поданное прошение, чго рукопись на мало-русском наречии под заглавием «Збирнык драматычных творив Ивана Кар-пенка» по рассмотрении ее в Главном управлении по д[елам] п [ечати] препровождена 13-го февраля на зависящее распоряжение к Киевскому отдельному цензору по иностранной цензуре» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. .218, арк. 370).
На звороті титульної сторінки «Збірника драматичних творів Івана Карпенка-Карого», який вийшов того ж 1886 р. в Херсоні з друкарні М. Аспера тиражем 1200 примірників, е цензорський дозвіл на друк, датований 1 березня 1886 р. Тут було вміщено тільки три п’єси: «Бондарівна», «Хто винен?», «Розумний і дурень». Чому не увійшла «Чортова скала»,— не відомо: чи з волі київського цензора, чи з волі видавця або самого автора.
Щодо «Чабана» «Бурлаки», то І. К. Тобілевич пе заспокоюється. Саме другий варіант, під назвою «Бурлака», він перейменовує па «В пору приїхали1», використовуючи для цього фразу з прикінцевої репліки Опанаса, чим намагається, очевидно, задобрити цензуру своєю лояльністю до царської влади, яка в п’єсі втілена в особах чиновників, що приїхали навести порядок у волості.
Текст третього варіанта п’єси деякий час зберігався у двох цензурованих списках: один — в українському відділі цензурованих п’єс Ленінградської державної театральної бібліотеки ім. А. В. Луначарського (№ 18349), де тепер його немає; другий — у фондах Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР (№ 9317 с). А в ЦДІА СРСР у Ленінграді виявлено документи, які проливають світло й на цензурну історію третього варіанта п’єси.
’г' Головне управління в справах преси надсилає рукопис до Саикт-Петер-бурзького цензурного комітету, який знову звертається до послуг Н. О. Фрей-мана. Той не обходиться звичайною відпискою про цензуровану ним п’єсу, а пише нову рецензію, яку закінчує таким висновком: «Изображенное в драме угнетенное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношении.
так и к искоренению всевозможных злоупотреблений со стороны сельской власти, подтачивающих общественное благосостояние. Ввиду этих сообра^ жений цензор находит, что драма Карпенко-Карого по своей тенденции не удовлетворяет цензурным требованиям; а потому полагал бы признать ее неудобною как для печати, так и постановки на сцене...» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 4, 1887 р., спр. 6, арк. 33).
Рецензія Н. О. Фреймана лягла в основу офіційної відповіді Санкт-Петербурзького цензурного комітету від 16 лютого 1887 р. до Головного управління в справах преси:
«Вследствие сообщения от 12 декабря за № 4317, рассмотрев пьесу на малороссийском наречии под заглавием «В пору приїхали! Драма в 5 діях Карпенко-Карого», С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь донести Главному управлению по делам печати: [...] изображенное в драме угнетенное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий; как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношениях, так и к искоренению всевозможных злоупотреблений со стороны сельской власти, подтачивающих общественное благосостояние.
На основании изложенных соображений и содержания пьесы «В пору приїхали!» Карпенко-Карого Комитет полагает, что она не только невозможна к постановке на сцене, но и подлежит запрещению к напечатанию» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, спр. 6, 1887 р., арк. 15—19).
На підставі цього висновку 17 лютого 1887 р. на титулі списку «В пору приїхали!», що зберігається в фондах Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, з’явився напис: «К представлению признано неудобным».
Очевидно, обидві останні назви п’єси — «Бурлака», «В пору приїхали!» І. Тобілевич розглядав як тимчасові, паліативні, тому надалі цей твір фігурує в його листах під первісною назвою — «Чабан». У листі до І. Франка від 1 березня 1888 р. драматург пише: «Чабан» не дозволено навіть і до друку» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 215).
Відгукуючись на запрошення головного редактора львівського журналу «Зоря» Василя Лукича надіслати для друкування свої нові п’єси, І. Карпенко-Карий у листі від 27 листопада 1890 р. пише: «У мене ще п’єса «Іван Тубілець», драма в 5 діях, не дозволена теж цензурою. Тілько думаю, що Вам не випадає печатать в «Зорі» заборонені в Росії штуки, щоб часом церез це не заборонили пропуск сюди Вашої газети, а «Правда» може печатать, бо вона тут не полупається. Напишіть мені адрес «Правди» (там же, с. 220). Оскільки в матеріалах царської цензури не відклались ніякі документи про розгляд и’єсн під назвою «Іван Тубілець», не збереглися й ніякі тексти п’єси під такою назвою, то чи не збирався І. Карпенко-Карий надати своїй горемичній п’єсі «Чабан» ще одну, вже четверту, назву? Тим більше, що про п’єсу «Чабан» (чи «Бурлака», чи «В пору приїхали!») нічого не згадує.
А проте в наступному листі до В. Лукича від 16 березня 1891 р. драматург повторив: «Якщо будете бачиться з редактором «Правди» (О. Г. Бар-вінським.— Р. Я.), то скажіть йому, що у мене єсть недозволена в Росії драма «Чабан». Коли він буде її печатать, то я вишлю її, тільки нехай сам про це напише до мене» (там же, с. 223). Не відомо, чи В. Лукич мав якусь розмову з редактором «Правди» — журналу, в якому, до речі, без відома І. К. Тобілевича у 1890 р. вже була надрукована перша дія іншої забороненої в Росії п’єси — «Що було, те мохом поросло» (первісна назва — «Не так пани, як підпанки», остаточна — «Підпанки»). Принаймні сам
В. Лукич звертається до І. К. Тобілевича з проханням надіслати йому драму «Чабан», бо в листі до нього І. К. Тобілевич 29 червня 1892 р. писав: «Посилаю Вам, добродію, «Чабана» шматочками — один за другим. Може, там е помилки — не знаю, бо немає часу прочитать, але там, де помилка, то легко догадатися. В кожен конверт поклав записку своєю рукою, що ж тичеться до девізи або знака, то покладаюсь на Вас — напишіть, як самі знаєте [...]. Напишіть мені, коли одберете «Чабана» і'що з ним зробите?» (там же, с. 308). Вислів «що ж тичеться до девізи або знака» досі залишився непрокоментованим. А йдеться ось про що. Крайовий виділ Галицького сейму оголосив 24 лютого 1891 р. конкурс на кращі оригінальні українські п’єси, що мали стати власністю Руського народного театру, яким опікувалося товариство «Руська бесіда». Останній термін подачі був визначений кінцем 1891 р. Конкурсна комісія, до складу якої входили представники «народовського» табору історики літератури Ом. Огоновський, Ол. Барвінеький, В. Коцовський, голова товариства «Руська бесіда» Д. Савчак і театральний референт цього товариства Є. Олсспицький, а також голова комісії — брат цісарського намісника Галичини граф Станіслав Бадені, розглянувши твори, надіслані па конкурс, 10 грудня 1891 р. визнала, що жоден з них не може бути відзначений (серед них була драма І. Франка «Украдене щастя»), і тому продовжили термін подачі п’єс до ЗО вересня 1892 р.
Очевидно, В. Лукич вирішив, що в ситуації, яка склалася з конкурсом,- І. К. Тобілевич має якісь шапси на успіх, а тому й попросив його надіслати п’єсу «Чабан» па його адресу до Станіслава, а вже він під якимсь, ним самим придуманим девізом, переслав її на адресу конкурсної комісії. У листі до В. Лукича від 3 жовтня 1892 р. І. Карпепко-Карий перепитує: «А що, чи поспів мій «Чабан» на конкурс?» (там же, с. 225).
У наступних листах І. К. Карпенка-Карого до В. Лукича згадок про «Чабана» немає. З інших джерел відомо, що ця драма брала участь у другому етапі драматичного конкурсу, який завершився 14 січня 1893 р., але відзначена не була. Член конкурсної комісії Є. Олесницький надрукував у журналі «Зоря» звіт «Драматичний конкурс Галицького виділу крайового за рік 1892», в якому відмічав: «Драма незвісного автора п [ід] заголовком] «Чабан» написана на основі подій з громадського життя селян на Україні» і далі, стисло розповівши зміст, зробив такий висновок: «Пра вда бере гору, злочин караєсь, чабан тріумфує, а молодий парубок вінчаєсь з любою дівчиною. Сей цілий зміст штуки — боротьба правди з неправдою і гіобіда першої— се, безперечно, гарна ідея, жаль лише, що боротьбу тую в хоееп правди рішає аж власть своєю інтервенцією. Було-б далеко краще, коли б рішила її сама громада, щоби правда за-тріумфувала своєю власною силою, а не підперта екзекутивою власті. Се і найслабший момент штуки. Уклад сценічний бездоганний, закинути можна б лише те, що жіночі постаті драми доперва в останній дії являються на сцені: через те виходить річ в попередніх діях трохи монотонною. Язик драми дуже гарний, і уклад штуки свідчить, що автор є добрим знатоком як сцени, так і народного життя» («Зоря», 1893, № 3, с. 57—58).
Першу й другу премію на конкурсі здобули малохудожні і сценічно невправні п’єси — «Катря Чайківна» Надії Кибальчич (літературний псевдонім'— Наталка Полтавка) та «Мужичка» К. Ппсанецького (Ванчснка). Третю — з великими труднощами - - одержала драма «Украдене іцастя» І. Франка. Через кілька років, рецензуючи перший том «Драм і комедій» І. Карпенка-Карого, І. Франко написав про опубліковану там драму «Бурлака»: «Отся штука під назвою «Чабан» була на конкурсі Виділу крайового у Львові,— на тім самім, на якім першу премію одержала така безграмотна п’єса, як «Катря Чайківна», а другу премію одержав плагіат з Островського. Тільки тепер, прочитавши «Бурлаку», ми можемо до глибини душі завстидатися за наш тодішній' літературно-драматичний ареопаг» (Франка /. Зібр, творів. У 50-ти т. К-, 1981, т. ЗІ, с. 11). А ще згодом,
у статті «Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)», написаній з приводу смерті драматурга, І. Франко повернеться до цієї теми і напише: «Всім пам’ятний також скандальний присуд галицького театрального жюрі, яким нагороджено одну зовсім недоладну п’єсу і одну переробку, а усунено між речі, не варті премії, талановиту і наскрізь оригінальну працю Тобілевича» (Франко /. Зібр. творів. У 50-ти т. К-, 1982, т. 37, с. 376).
Важко розгадати, чому автор надіслав В. Лукичеві не «Бурлаку», не «В пору приїхали!», які так само, як і «Чабан», не здобули дозволу на друкування й виставлення в Росії, а перший варіант драми. Адже ті незначні зміни, які спостерігаються у третьому варіанті (другий до нас не дійшов) порівняно з першим, свідчать, що автор прагнув соціально загострити образ бурлаки Опанаса Зінченка.
Рукопис першого варіанта — «Чабан» через деякий час був опублікований В. Лукичем у львівському журналі «Зоря» (1895, № 18—22).
Коли ж діло дійшло до друкування першого тому «Драм і комедій», то автор запропонував не перший її варіант — «Чабан», а другий — «Бурлака», який був майже ідентичний тексту третього. Якщо другий і третій варіанти були ідентичні, то напрошується висновок, що автор повторно подав до друку другий варіант.