Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побились перед спектаклем Ткач і Драч — і вже в газеті надруковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч — ламповщик, Ткач — сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!
Крамарюк. Сприяють іскуству. Ка-ка-ка!
Усай. Прошу главного закройщика газети «Лисичий хвіст»: напишіть розумну рецензію,— моя вечеря! «Сідайте,— каже,— і пишіть сами — я все надрюкую...» А чорт його знає, як писать, я не журналист, і страшно: нароблю грамо-тичних помилок — будуть сміятись...
Крамарюк. І не пишіть, боже вас сохрани! Один мій знакомий купець, гласний думи, написав в газету статтю: ветеринара назвав «веретинар», а замісь сігнал — написав «сінгал». Так і надрукували: «веретинар», «сінгал».
І.ван (сміється). Хороша коректа!
Крамарюк. Язичники городські підхопили, і пішло: «Сінгал Веретинарович!» Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чує: «Сінгал Веретинарович!» Нарешті забули, як його справжнє ім’я; не видержав: мусів все продать і тікать з рідного города.
Усай (сміється). От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.
Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема у мене ні одної ролі по моєму амплуа, а я самого себе добре граю! Ка-ка-ка!
Усай. І сміяться не умієш! Пора вже тобі на покой в один з чайних театрів.
Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів п’ятнадцять! Саме підходящі місця для одставних актьорів.
Усай (сміється). Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Івану Макаровичу надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!
Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а у мене душа. Нині у публичності понизився смак і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Іде хороша, строга кумедія — кажуть: «Скучно»; іде драма — кажуть: «У нас своя щоденна драма»! Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!.. Ха-ха-ха! Ніхто не хоче думать і страждать; нині всі хочуть весело жить, і закривають очі, і затуляють уха, щоб не бачить і не чуть стогону наболілої людської душі!.. А на цьому веселому грунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного; і виганяють, і виженуть з людської душі справедливість і любов!
Крамарюк (витирсі очі). Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ сказати!
Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.
Крамарюк (б'є себе в груди). Тут, Луп Лупич, артист живе — хоч не розуміє, то почуває.
Усай. А мені усе одно: грай що попало, аби збор! Помилуйте: чотириста вісімдесят три рублі вечерового розходу! До зобачення! (У дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)
Іван і Крамарюк.
Крамарюк. Кулак.
Іван. Дурак!
Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!
Іван. Ти, брат, дурень!
Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говоре, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)
Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувать. Він розумом живе і через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти — «кулак»! Думаєш, що можна буть антрепренером, і підставлять свою кишеню ілюзіям, і із-за ідеї чистого іскуства ходить по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збиратись в товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробить з такими товаришами, як от ти?
Крамарюк. Нічого! Ке-ке-ке! Господи, твоя воля! І де у чоловіка стільки розуму набралось? Геній! Слухаю і чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду!
Нхо/іу Хвиля, а за ним вслід Маруся, під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.
ЯВА VIII
Ті ж, Маруся, Хвиля і Ваніна.
Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павловна готова? Прошу! Ваніна (виходить). Давно, тільки тут була нецікава розмова, і я ждала вас.
Маруся підніма вуаль.
Аварія Даниловна!