Василина. Хіба ти нас учив?
Карпо. Спитай батька.
Василина. Земля батькова, то батько і учив усіх.
Карно. Спасибі, що оцінувала мою працю.
І в а и. Земля сама не годує, треба працювать біля неї.
Васили н а. Обізвався працьовитий!
І в а н. Карно один робе, а ми пороззявляли роти, як каліки, та й кричимо: «Дайте, не минайте!»
Василина. Може, ти каліка, а я ні!
Іван. А що ж ти робиш, чим ти одрізняєшся від мене?
Василина. Я вісім класів скінчила, а ти що?
Іван (витягується). Старший писар корпусного штаба.
Василина. Ха-ха-ха! Великий чин! (Ходе по хаті.)
Іван. Діло не в чині, а в начинці! От візьми порося: що воно — свиня, а начини його доброю начинкою,— дуже смашна штука! Так і людина... Ти думаєш, як я писар, то на мене можна пхекать? Помиляєшся! За ці п’ять літ я стілько прочитав добрих книжок, що тобі її не приспиться; і горя набрався, і дечому навчився такому в суворій школі життя, чому ніяка школа не навчить.
Василина. Бачу, що ти научився базікать.
Іван. Слухай, Васочко! Ми все балакаєм з ножа: гостро та уразливо; так не годиться! Давай будемо говорить як брат з сестрою.
Васили н а. Говори. (Сіла.)
І в а п. Випою всьому наше виховання, і я розумію, що тобі нелегко помиритись з тим етапом, з якого вийшла і куди тебе фортуна тягне силоміць назад.
Васпли п а. Ніхто мене не може присилувать жить на хуторі.
І в а и. Не в силі діло! Ти хочеш буть лікарем — це хороші мрії; а чи можеш ти буть лікарем — про це й не думала! Не кожний художник — художник, не кожний письменник — письменник, не кожний лікар — лікар; скрізь нужен талант!
Це перше всього. А друге — ти не довчишся, бо це нелегко... Тілько марно згаєш час.
Василина. Що ж то я, така дурепа?
Іван. Сама середня людина.
Василина. Для чого ж мене учили в гімназії?
Іван. Щоб не ходила у тьмі, а в світлі, щоб розумніща була!
Карпо. Щоб була в поміч матері; а вийдеш заміж, щоб була хорошою, доброю жінкою своєму мужу, освіченою матір’ю своїм дітям.
Василина. Ха-ха-ха! Жінкою! Матір’ю!.. Ха-ха-ха! Для цього не треба було кінчать вісім класів. А тепер за кого я піду? Для сусідніх наших козаків — я і багата, і учена, побояться навіть сватать, та я і сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка інчої верстви — я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікар...
Іван. То сама б женилась?
Василина. Відчепись! Що ви мене заміж віддаєте? Я не хочу заміж.
Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі... Ти маєш права учительки — учи.
Василина. В селі?.. Де, крім противних дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказать, ні з ким душу одвести. (Крізь сльоза.) Ні опери, ні театра!.. (Плане.) Училась, училась, і на тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро і Михайло будуть жить у городі, серед підходящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду! (Вийшла.)