Калинович. Чого ж плакать, Софіє Терептьєвно, я думаю, що ваше давнє рішеніє від такого повороту не перемінилось?
С о и я. Не тілько не перемінилось, а виросло, окріпло.
Калинович. І мені більше нічого не треба. Правду кажучи, ми таки самі винні: дуже раптом насіли на тата, і тепер мені жаль його — він правий по-свойому!
Соня. А ми по-своєму!
Калинович. Так, бачите, шанси нерівні: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всі свої мрії... Його становище далеко гірше!
Золотницький. Само собою, краще б було і йому, й вам, коли б все сталось по згоді, ну, а коли згоди нема...
С о її я. І коли її через два тижні я не добуду, то приїду в город, і ми повінчаємось.
Калинович (цілує її руку). Гніздечко у мене готове — тихе, приютне, світле — і жде голубку; будьте ж спокійні!
Входе Феноген.
Ф с н о г е н. Коні готові.
Золотницький. Ходім попрощаємось з мамою.
С о н я. Не будемо їй нічого говорить!
Золотницький. А причину од’їзду придумаємо.
Вийшли.
Феноген, а ноті м Маюфес.
Ф г и о г си.Ая таки угадав: цей голодрабець свата нашу (Іоні;). Пі, брат, не в ті взувся.
Входе М а ю ф е е.
Маюфес. Здоровенькі були!
Феноген. А, Григорій Мойсєйович.
Чоломкаються.
Маюфес. Що це у вас з іменин так рано гості роз’-їжджаються, чи не дізналися про діло?
Феноген. Яке діло?
Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозі, а тепер слідователь по важним ділам посадив у острог таких хазяїнів, як Зеиделсвич і Петренко!
Ф е н о г е н. Ой, і Петренка посадив?
Маюфес. Положим, Петренко дав двісті тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться і до Терентія Гавриловича.
Феноген. А хазяїн же при чім?
Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать від кредиторів.
Феноген. А хто ж це докаже? Купив.
Маюфес. Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані,— треба заплатить шістдесят-сімдесят тисяч!
Феноген. Заплатить — і край.