Пузир, То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба,- що за верству буде видко!
Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.
Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.
Входе Феноген.
Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.
Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.
Золотницький. їдь сам.
П у з и р. Як сам, то й сам. (До Феногеиа.) Винеси шапку.
Феноген. Шапка в прихожій.
Пузир. Так не поїдете?
Золотницький. Іди ти к чорту, мужик!
Пузир. І чого б я сердився, наче Калинбвич ваш рідний син.
Золотницький. Щоб ти знав.
Пузир. Як? Незаконний?
Золотницький. Дурак!
Пузир. Оце й ви гірше мужика: у моїй хаті лаєтесь!
Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скоріще коней подавали.
Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бігунках.
Прощайте! (Подає руку.)
Золотницький одвернувся.
(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)
ЯВА XIV
Золотницький, а потім Соня і Калинович.
Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.
Входять С о н я і Калинович.
Ні приступу. Треба нам їхать зараз.
Калинович. І я тієї думки, мій од’їзд найскоріще заспокоїть тата.
С о н я. Без обіда як таки можна?
Золотницький (до Соні). Що ж робить, оставатись не можна. Послідня проба не удалась, а ви себе, Софіє Те-рентьєвно, не видавайте.
Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнуті, що я ледве сльози здержую.