— Добре, забирай. Тут у мене все одно перспективна зона. Ще будуть знахідки.
Я поклала кістку в кишеню і повернулася до своєї роботи. У моєї баби вже були «ноги» — найбільша куля. Справа за наступною — «грудьми». Я зліпила маленький сніжок.
«Цим, — подумала, — започаткуються груди… Так це серце!»
Я посміхнулася.
Моня, невидимий мені, котрій — заборонено повертатися, щось ліпив натхненно і бурмотів.
Я покотила по снігу бабине серце.
До нього одразу почали налипати гілочки і земля.
«Серце чисте створи мені», — співалося далі у пісні.
— Всьо! Повертайся! — сказав Моня.
Я щось не почула.
— Ето! Поверни лице своє до мене і вже не відвертай! — торжествено виголосив Моня.
То був дивний звір зі снігу! Як зоряний бик із заставки до вечірньої казки колись!
Я задивувалася.
Бичачий рот був відкритий, і язик, видно, співав!
Замість зірок у бикові були дрібні цяточки цегли.
Усміхнений Моня стояв поруч.
— Це — тобі! Можеш на нього залізти і проїхатись!
— Ні-ні! Я ж можу зіпсувать!
— Я так і знав, що ти відмовишся! — весело сказав Мон і скочив на свого бика. — Але є в мене іще дещо, чим ти не погордуєш.
Він покликав мене до себе пальцем.
Я підійшла до нього зовсім близько, гадаючи собі: «Ну що ж він мені зараз вшепоче?»
Але Моня сьогодні не шепотів. Показав рукою на галявину за деревами.
— Ось отам. Бачиш?
Там стояла ціла снігова фортеця! Висока, із рівними стінами, з бійницями!
— Мури Єрусалиму! — сказав Мон.
ЗАЯЧА ГУБА
Так от, коли Мон приїздив у Боярку, ми ходили тут біля мене полем.
І він казав, що це — визначне поле.
І що він тут оселився б.
— Так давай замість нього тут оселимось! — видала Ліля.