— Тихо, Ліль, — кажу, — по-моєму, хтось сюди іде.
— А ну їх! Всіх! — із цими словами вона виштовхнула хлопця з нори. Він сповз спиною по пагорбу і ліг внизу. Очі тримав закриті.
— Чого він?
— Щось не те.
— Я збігаю по дорослих!
— Ні!
— Чого?!
— Треба завжди бути удвох!
— Ліль, я збігаю!
— Будь тут! А ти — відкрий очі!
Ліля сіла біля хлопця і потерла своїми брудними пальцями його повіки.
Очі відкрилися.
— Ну і все. Вставай — і давай звідси!
Хлопець встав і закульгав від нас, але швидко сів.
Ліля потерла зап’ястком свою роздерту щоку і розмазала кров усюди.
— Він не може іти! Ліль, я покличу когось.
— Покликати завжди встигнемо. Зажди. Вилізь із нори.
Я вилізла. За мною звідти Ліля викинула обидва сидіння від стільців. Під ними була велика дошка — дерев’яні двері, обламані знизу. Сирі і погані.
— Лягай на них! — Ліля смикнула хлопця за плече.
Той ліг.
— Славко, знаєш морські вузли?
— Я знаю свій вузол.
— Прив’яжи його до дошки оцим, — вона дістала із кишені і простягла мені свою скакалку із однією ручкою. Я прив’язала нею хлопця, і ця єдина синя скакалчина ручка стирчала у в’язня з боку, ніби відросток.
Хлопець мовчав.
— Тобі не душить?
Хлопець закрив очі.
— Ліль, чого він мовчить?
— На ньому закляття моєї здертої шкіри. І моїх брудних пальців на повіках.
— І моєї розлюченості.
Ліля кивнула.