Тоді Моня повернувся лицем до вечірнього сонця.
— Світе тихий, — сказав Мон, — світе тихий святия слави…
— Прийшовшого, — сказала я, — пришедшого на запад сонця, видивше світло вечірнє…
Далі ми не знали.
— Світе тихий, — тихо сказав Моня.
Десь скрикнула птаха.
— Знаєш, — сказав Моня, — а я ж утік.
— Звідки? — спитала я, — з дому?
Я тоді дуже пишалася всіма своїми знайомими, котрі тікали з дому.
— А що ж, із в’язниці? — спитав Мон. — Або із дитсадка?
А що, іноді мені здається, що все навколо — такий дитсадок, і я звідти все тікаю, тікаю. А тепер думаю: чого? Теж мені робота — тікати звідкись. На цьому світі ні від чого не втечеш. Скрізь залишишся.
— А що це був за Перун такий загадошний? — питаю вже раз так.
(Коли смерклося, ми пробували його підпалити під Монове наспівування невідомих пісень. Нічого не вийшло, але Перуна як єдиного цілого теж не залишилося. Про нього можна було вже казати «був».)
— Не знаю, — відповів Моня. — Я оце відколи втік — так недобре на душі, лежав тут на березі, а він приплив. Знаєш, як воно, коли хтось із води дивиться?
— Знаю, — кажу.
— А ще мені нема де ночувати.
Я кажу:
— Не буває нема де ночувати. Буває холодно надворі і хочеться додому. Може, не до свого дому, так до чийогось іншого дому.
Я кажу:
— Зараз піду додому винесу тобі ковдру. А ти знайдеш собі місцину, вмостиш кубельце, ляжеш і заснеш.
Моня тихо посміхнувся і хмикнув. Мабуть, пильно перекрутив у голові іще раз цю-го мою пропозицію. І перепитав:
— Кубельце?
— Кубло-кубло! А я принесу ковдру, ще й пледа!
— Що, прям тута?
— Ні, ні, — кажу, — не тута. Тут комарі і сиро. Лягай у парку. Подалі від річки. Там, якщо ти бачив, — галявини, а на них — металеві різнокольорові машини і ракети.
Я кажу:
— Тільки не мости кубла у їхніх кабінках! Бо там час від часу якісь люди какають. Зайду, бувало, в таємне місце — а там смердить.
— Цим грішать, — каже тоді Моня, — дуже багато таємних місць. І взагалі, я, мабуть, зів’ю гніздо.
— На дереві?
Моня позіхнув. Видно, він дуже хотів спати. Я встала і пішла по ковдру і плед.