Шляхом траплялися сновиди: сонні вбрані у темне люди із ранковими справами в холодну погоду.
Від води піднімався туман. Крізь очерети я полізла до нашої місцини.
Від води віяло лихим, але мене ніхто не бачив. Хотілося спати — аж щелепи зводило. І погляд мій був на річку, і погляд під ноги.
Хотілося спати.
Моня з’явився на малому човні із веслом (і звідки я взяла, що має бути на плотику із жердиною?). І, по-моєму, човен цей звавсь «плоскодонка».
Водиця йому хлюпала, Моні теж хотілося спати. Він палив.
Із сонним видом (його і моїм) Моня проплив мої очерети, глипнувши два рази на самотню макітру, що стирчала отут.
Хоч плив Мон геть повільно, але швидко його стало не видно серед річкової рослинності.
Я пішла додому, ніби так і треба, подумавши, що так і треба і що так мені і треба.
Тижні через три нарешті випав сніг, зроблений із води дністрової та з води Бугу.
Я прокинулася від того, що хтось жбурнув у шибку сніжком.
Потім до скла знадвору притислась Монина макітра. Кілька виразних мін, котрі пройшли її м’язами, означали запрошення надвір у дивні пригоди…
— Взагалі відвернися! Відвернися і там ліпи своє! Тобі снігу мало? — Моня був лютий.
Моня ліпив мені сюрпризову снігову бабу! Або не бабу…
— Знаєш, ірландці кажуть: коли Бог створював сніг, він сотворив його достатньо! — кажу.
— Не сніг, а час! Коли створював час!
Я таки відвернулася і започаткувала свою снігову кулю. До неї знизу одразу налипнуло трохи гілочок і землі.
«Очисти від гілочок і очисти мене від землі, — згадалася прихована пісня, — бо гілочки свої я знаю, а земля моя переді мною постійно…»
— Дивись сюди! — в Монину кулю з-під снігу влипла якась знахідка.
Біла тоненька кістка!
«Приховав єси… в глибинах і в таємних речах…» — пригадувала я далі.
Моня снігом із землею почав відтирати від бруду дивну річ.
— Очисти снігом із землею мене, і буду я чистий, і стану біліший від снігу, — сказав Моня.
Я посміхнулася.
— І радітимуть кості… — казав далі Моня. — Ей! Ну відвернися!..
— І обличчя заховай… — додала я.
Ми засміялися.
Було незвично і весело. Я відібрала у Моні пташину кістку.
— Тю! Віддай!
— Тю! То «диви» — то «відвернись», то «на» — то «віддай»!