— Баба-Куця, на чому стоїш?
Я схлипувала.
— Ти мене чуєш? — закричала Ліля. — На чому стоїш?
— На киреї.
— Отакі Що продаєш?
Я крутилася все швидше:
— Пекторалі!
— І почім?
— Сто рублів!
Ліля відпустила мене, і я спинилася. В голові паморочилось, весь світ обертався. Але на нас знову були коштовні кирея і пектораль, тільки добре замащені у землю.
Ліля посміхалася:
— Ну ось, бачиш! Але щоб більше мені не нюняла! Хто вірить у брехню — сам брехло! Зрозуміла?
Я кивнула. Я знову потихеньку плакала.
Скоро ми дійшли додому до Лілі.
Двері її квартири були незачинені.
На кухні горіло світло. Тут сиділа її маленька мама, поклавши голову на руки, а руки — на стіл, і спала.
— Ма!
— Лілечко! Моя ти дівчинко у пекторалі! Моя ти Славко у киреї! Мої красуні! А у нас тут сюрприз — дехто приїхав! — і вона кивнула на двері.
Там стояла маленька Лілина бабця. На руках її спав Іоаникій.
БАБА ГАЛЯ
З тих пір ця бабця нас із Лілею дуже гляділа. Вона була класна.
Із нами двома ходила, бувало, по молоко, із бідончиком, у молочний магазин.
Там стояла велика черга і великі бідони, а у продавщиці був алюмінієвий черпак рівно на літр, котрий, виринаючи з молока, щоразу здавався блакитним.
Тоді ще чоловік у сірому плащі кидав бабі Галі час від часу в бідончик з молоком дрібні копійки і кричав на неї: «Відьма!»
Коли вона втішала нас від плачів — гладила по голові. Колись намацала у мене над лівим вухом маленьку западину.
— Бачиш, як вони тебе народжували? Не знали, що треба нести у лазничку, і обливати теплою водою, і вирівнювати м’яку голівку. Отак.
Вона у свої часи була повитухою.
Перед тим, як померти, баба Галя хворіла багато. Як ставало гірше — кликала у кімнату Лілю.
Але померла все одно одна.
А чоловік у сірому плащі ходив часто через їхній двір і не вітався.