— Я перед ним винна і колись розкажу чому, — казала бабця. — Якщо десь незнайома людина іще раз назве мене відьмою — змовчи і не заперечуй, бо гнів їхній великий. Він має підстави і не має меж.
Колись вона впала, коли гуляла із палицею, а той чоловік якраз проходив. Так він підбіг, і легенько копнув її ногою в бік, і застидався, видно, і втік.
Коли ми із Лілею піднімали її, баба Галя мовчала, а увечері біля вікна розказала чому.
«Я приймала у його матері пологи. Це був квітень.
Мати його ще молода була, але вже мала доньку.
Не боялася зовсім, але він не йшов.
Я сказала їй:
— Закрий очі, я з ним поговорю.
Вона очі закрила і крізь червоні тканини побачила у своєму лоні малого сина.
А я поклала руки на неї і теж побачила її червоного сина.
Він перехилився через край глечика і дивився на мене сторожко і довірливо. І спитав злякано:
— Що тут?
— Світ, — кажу.
— Із чого?
Шкіра на його голові була прозорою, і вени біля очей напружилися.
— Тонко тканий із любові. І нема в нім нічого іншого. Найкращий світ. Ходи!
І хлопець дрібно засміявся, і всім тілом вимовив: „Нарешті!“ — і пішов до мене в руки.»
А потім Ліля мені розказала, що баба Галя просто ненавмисне зробила йому в голові вм’ятину, то від того він дурний такий.
Це був Заяча Губа.
МОНЯ
— Знаєш, Славко, — сказала мені Ліля, коли ми зустрілися наступного разу після обретіння пекторалі і киреї, — ми не там шукали скарб.
— Що?
— Так, я помилилася. Ми шукали не там.
— Ліль! Ми знайшли скарб! Чи ти забула?
— Тю! Дак то — пектораль і кирея. То було в порядку речей. А я кажу про скарб. Я його відчуваю.
Ми задумались. Тоді я кажу:
— Можливо ж він не у Білогородці, а в Тарасівці?
— Не знаю, — каже Ліля на те.
— А може, у Старій Боярці?
— Може… А хіба ти знаєш там якісь особливі місця? Ти хіба любиш там якесь місце?