Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Фіку, Фіку! Бідний, маленький песик має бубу.

З пляшечки вливає йому до рота води. Фік розкриває очі, але вони мутні, несвідомі. Пробує рушити ногами, скавучить з болю і западає в непритомність.

— Що ж нам робити далі? Не сидіти ж тут серед руїн та доглядати пораненого пса. — Омелян з запитом дивиться на Миколу.

— Та й хто знає чи житиме. Може, шкода і заходу біля нього. Втратив багато крови.

— Та вже що буде з ним побачимо згодом. Треба негайно рушати.

Знайшли віз. Повітрям викинуло його на завалену стріху. Перевернений, придавлений яблунею, що росла біля клуні. Все, що було на ньому, порозкидане й подерте: куски одягу валяються серед руїн, мішок з мукою розпорений, з нього насипалася купина муки.

Але де коні? Немає їх на луці.

В той час, коли Марточка піклується пораненим псом, Стефа й Марія збирають те, що залишилося з їхнього скромного добра. Івась спить на постеленій ряднині, його доглядає Василько.

Чоловіки знайшли коней в недалекому ярку над річкою, де вони паслися, спинившись після нічного переполоху.

В містечку більшість домів у руїнах. Зірваний міст висить на одному в’язанні. Валка авт і пішоходи, втікачі й бойовики, гармати й танки — хаос і замішання. Усім бо треба через міст на дорогу, що веде в гори, в Карпати. Дехто думає, що туди вже не дійдуть большевики, інші, що там спиниться фронт і відбуватимуться воєнні дії, і ще хто-зна що з того вийде, тим більше, що в горах діє Українська Повстанська Армія. Є, нарешті, за горами спокійний край, є Підкарпаття і Словаччина, і там певно можна буде перебувати воєнну заметіль.

Їдуть і Ставничі та Жуки. Фік із заплющеними очима лежить у Марточки на колінах, дихає швидко, має гарячку. Час від часу дівчинка вливає йому до рота води з пляшки. Коли вертається свідомість, пес чує в усьому тілі біль, а найбільше в зламаній нозі. Їдуть бічними дорогами, об’їздять місто, беручись до броду. По вибоїстій дорозі віз хитається й скаче по камінню й ямах, і від того Фікові дуже боляче. І знову западає він в отупіння, гарячковий півсон.

З журбою поглядає на нього Омелян: чи житиме? Погляд переводить на сім’ю. Не так вони довго в дорозі, а всі виглядають страшно: брудні, змучені, пригноблені. Ще добре, що пережили бомблення. А що чекає їх усіх завтра?

На овиді синіють гори. З надією дивляться на них скитальці. 

У ГОРАХ

Ви знаєте наші гори, наші Карпати? Вони не стрімкі й не кам’янисті, а ще в тому обширі, куди якраз мандрують наші втікачі. Минули вони розбомблений Самбір, біля якого важливі мости понад Дністром, і тепер уже в бойківському селі біля міста Турка.

З полегшею зідхають наші мандрівники. Гори навівають почування безпеки. Далі вже не треба їхати. Принаймні, нині і завтра. Розтаборюються у ґазди в стодолі. Перший раз за довгий час мають змогу добре помитися в чистій річці. І спати спокійно, хоч не в ліжку, а на сіні, що його прикинули плахтами. І коні, зморені дорогою, можуть відпочити і попастися над річкою.

Омелян здіймає Фіка з воза. Він — живий. За ним тяжкі дні, повні страждань, яких, здавалося, він не переживе. Але вже в дорозі вернулась до нього свідомість, і він легкими рухами хвоста відповідає на слова господарів. Так, можна надіятись, що видужає. Оце тепер і він в затишку людського житла, і не буде вже болячих поштовхів їзди. Його тепер доглянуть і, як удасться роздобути молока, то й він дістане мисочку.

Вдень тиша панує в гірському селі. Наче б ніде нічого не діялося. Тут свій порядок і свої зайняття. Вранці скриплять ворота і люди виходять у поле. Он хлопець виганяє зі стайні корови. Йдуть поволі чередою. На шиях дзвінки-калатала хитаються з боку на бік і подзвонюють. Рикне корова, заірже кінь, закудкудакають кури, десь загавкає пес, йому відповість другий в іншому місці села. Шумить річка срібними водоспадами й затихає в прозорих плесах.

Тихо вдень у селі. Люди в полі, старшенькі діти пасуть худобу по лісах, тільки малята граються біля хат або бовтаються в річці. Де-не-де й дівчину побачите над річкою, як пере шмаття. Стоїть у воді і вимахує праником. Плеще мокре шмаття під його ударами і збігають з нього струмки води.

Щойно ввечері оживає село. Повертається з пасовища худоба, повертаються і люди. Запашний дим виходить з коминів і стелиться понад річкою. В хатах готовлять вечерю, і пахне там грибами, бо дуже грибові наші гори і дуже любить їх наша людина. Калатають ложки об дерев’яні або глиняні миски, люди їдять здебільша мовчки, поважно.

По вечері жінки ще зайняті хатньою роботою, ще доять корів, роблять масло чи сир, варять на завтра сніданок чи обід. Але ґазди сідають на призьбі, файки в зубах, покурюють і балакають. Аж поки сон і пізні зорі не покличуть їх у хату. Тихі ночі в наших селах. Зорями небо засіяне, місяць мандрує небесними просторами. Шумлять-моляться смереки і гомонить річка. Десь здалеку, від кошари, де стоять вівці, долетить гра-спів на сопілці. І пес загавкає і півень скрикне спросоння.

Але щось змінилося в наших горах тепер. Вдень тут наче б і далі життя і будні. Одначе, всюди повно чужих людей. Понаїздили з міст, понаходили з далеких доріг, з різних областей України. Їдуть і йдуть, вештаються, гомонять. І дорогами сунуть військові авта і їдуть вояки. Господарські сини, а є їх тепер у кожній хаті по кілька — приглядаються пильно до всього, щось радяться потайки між собою і з ґаздами. А як настане ніч, оживає й ліс, безгомінно проховзуються людські тіні, виходять на світло і поринають у темінь. Господарські сини дістають звідкілясь рушниці і пістолі, звідкілясь, наче з-під землі, виринають вози, навантажені харчами, одягом, зброєю. Загуркоче низка пострілів, гаркне автомат і — знову тиша.

На небі заграва.

Удень Омелян і Микола йдуть до міста, щоб розвідати новин. А вони різноманітні, інколи дивачні, строкаті. Коли говорити з українцями, вони майже незмінно кажуть: ось-ось большевики заломляться і, як виринули з далі степів, так і поринуть знову в небуття. І повернемося додому. От, нині-завтра.

І поглядають на ліс, і надія роз’яснює їхні обличчя.

Увечері чоловіки сидять біля ґаздів на призьбі, покурюють та політикують. І ґазда слухає, слухає, пакає файку, спльовує крізь зуби. І, вислухавши всього, каже: «Не бійтеся, тут вони не прийдуть, але якби прийшли, то вже не вийдуть живі з наших гір».

А дорогами сунуть військові відділи. У відступі з України на Мадярщину…

Харчів щораз менше, щораз тяжче їх дістати і людей щораз більше прибуває, і ширяться тривожні вісті…

От так жилося сім’ям Ставничих-Жуків в ту пору. На межах рідних земель.

В той час Фік поволі видужував. Гоїлася рана на голові. Залишився згодом тільки рубець, що з чорної латки біля вуха біг скісно через голову. І кістка в нозі зросталася. Два тижні нога була прив’язана до дошки, яку витесав Василько. Коли її зняли, пес ще якийсь час скакав на трьох ногах, може біль не дозволяв йому ставати на хвору ногу, а може тваринним інстинктом щадив її. Згодом став ходити кульгаючи.