Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кров на бруках…

Першого дня, коли містечко стривожили воєнні дії, терор запанував над жителями. Декого виводили з хат — невідомо за що і вели невідомо куди. Поночі вивозили з тюрми в’язнів. І заповнювали її новими.

На овиді — заграви.

В місті вили пси.

Гуркіт коліс, відгомін кроків, гук сирен. Шум крил і смертоносний ладунок на зляканих людей.

Марія з дітьми сиділа, зіщулившись, у підвалі. Невеликий дім не дав би все одно захисту від бомб, але підвал беріг від поранень відламками набоїв і склом.

І Фік лежав біля дітей, що тулились до мами. Але кожен гук підривав його на ноги, він підбігав до віконечка і стежив за тим, що діялося на світі. Дрижав і час від часу гавкав: уривано, хрипко.

Марія наказувала йому мовчати, він слухав і знову лягав біля її ніг, але тривога шарпала його не менше, ніж людей. А може й більше: люди хоч розуміли причини і зв’язки, хоч надіялися на зміну. А він, пес, жив теперішністю, жахом і небезпеками. Серед них єдине ясне і певне: людська сім’я, що, збившися докупи, чекала на свою долю.

Наблизився фронт: гомін ручної зброї, гаркіт гармат.

Вночі горіли склади і тюрма.

Вранці настала тиша. Большевики залишили містечко.

Люди повиходили з пивниць і вернулися назад до своїх жител. Також і сім’я Ставничих. Хата мала велику пробоїну, що її вирвала граната. На підлозі повно тиньку, все вкрите пилом. Ні одного цілого вікна. Скло, румовисько, меблі — усе вимішане в хаосі нищення.

Марія почала чистити хату, виносила румовисько. Вікна закрила папером. Дітей примістила в комірчині, що її не зачепили воєнні дії. Фік був разом з дітьми, доглядав їх.

Німці господарювали в місті і наводили новий лад. Появився тяжкий чорний хліб.

Перший раз від довшого часу Фін поїв доволі отого чорного, гливкого хліба.

Одного дня на порозі з’явилась людина. Докраю схудла, бліда, обдерта. Був це Омелян.

Стояв і дивився, наче боявся промовити слово. Марія дивилась якусь хвилину з нерозумінням, наче на з’яву, на примару.

— Маріє, це ж я! — голос його був слабий і ніби беззвучний. В роті бракувало зубів.

— Ісусе Христе! — заголосила Марія і кинулась до чоловіка.

Почувши голоси, Фік увійшов до кухні. На порозі стояв приблуда. Фік загарчав і кинувся до нього.

— Фік, Фік! Це я! — сказав Омелян.

Пес спинився у вичікуючій поставі, похилив голову й насторожив вуха. Що то за голос, чий то голос? Ні, цього голосу він ніколи не чув.

Нюшив. Від постаті йшов відразливий сморід бруду, тухлини, спаленини, тюремний сморід.

Загарчав знову й вискалив зуби.

— Фік, Фік, це твій пан! — крикнула Марія.

Вона, прочунявши від несподіванки, допомагала чоловікові скидати тюремне лахміття. Пес ще не наважувався наблизитися. Сів оподалік і пильно стежив. Очі сторожко вдивлені в людину, з пащі звисає язик, дихає швидко й неспокійно.

Омелян розказував:

— Спершу я сидів у нашому місті. Почалися допити…

— Чи вони сказали, за що тебе ув’язнили?

— Ні, ані зразу, ані потім. Допитували ж завжди про те саме: про мене, мою сім’ю і приятелів. І до якої організації я належав. І вимагали, щоб видав ворогів совєтської влади. Не помогли запевнювання, що я до жадної організації не належав і що нема в мене знайомих, які ставилися б вороже до совєтської влади. Допит кінчився завжди одним: «Знаємо ми вас, всі ви вороги. Але винищимо вас з корінням!»