Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Насторожена тиша панує тепер у селі. Інколи скрипнуть двері, якась тінь проховзнеться і зникне в темряві. Хтось стоїть у вікні, в нічних сутінках, і стежить. Загавкає пес, один, другий. Заторохкотить скоростріл. Хтось біжить і падає, виють пси.

Дорогою їдуть танки. Зелено-буро розмальовані, вони наче величезні черепахи. За ними — змоторизований відділ. Гуркочуть вужівниці по битій дорозі і місяць розсвічує їх звисока.

Шум крил, гук моторів! Червоні іскри між срібними зорями. Вибухи бомб, що летять з літаків на дорогу.

Покручений метал танків змішується з камінням і землею, крик ранених, метушня.

З лісу — скорострільний вогонь.

Колона повертає гармати й відкриває вогонь по лісі. Вояки припадають поза вирвами й купами землі.

Звичайна нічна дія.

Рештки колони торохкотять далі вужівницями. Місяць лягає за горами. Люди в хатах прислухаються до страхітливого гомону, моляться до образів, перед якими горять лямпадки, і думають з журбою про синів-братів, що в таку ніч стоять у полі з рушницею в руках.

Ранок — і далі звичайне життя села, і далі нашвидку направленою дорогою сунуть колони військ.

Омелян і Микола вибираються в ліс шукати коней. Дають Фікові понюхати упряж і кажуть: шукай! Цей наказ і запах пес добре знає, не раз уже ходив шукати коней. Нова надія оживлює скитальців: після нічного бою могло дещо змінитися, може дехто зміг сховатися, може коні розбіглися.

Ліс, як і люди, постраждав у воєнну бурю. Лежали покотом смереки, що шуміли ще недавно, посріблені місячним сяйвом, стриміли стовбури буків, що їх порозривали стрільна. Ями і біля них купи землі, коріння вивертами, пів боку ялиці, обдертої з кори, скапує кров’ю-живицею. Сполошеним птахам забракло гнізд. Яструби та вірли кружляють понад лісовим побойовищем. Прокрадаються люди поміж деревами й обламами. Пес бігає закрутами й петлями, нюшить. Вуха насторч, хвіст пружко-поземо.

— Шукай, Фіку, шукай!

Знайомий запах! Але багато запахів у лісі. Фік бере гостро вправо. Зникає.

Гострий гавкіт лунає в лісі. Йдуть якомога швидко в тому напрямі. Нагло кінчиться ліс і появляється невеличка галявина. На ній коні! Подерте мотуззя волочиться за ними. Очевидно, зірвалися з припон, сполохані гарматними пострілами вночі. Фік гавкає уривано, раз-по-раз. Побачивши господарів, підбігає до них і радісно гавкає:

— Знайшов! Є!

Два вершники чвалають лісовою дорогою. За ними пес.

— Швидко до річки! Швидко до броду!

Фікові вуха вже не наставлені: вони весело метляються по боках голови. За кожним стрибком танцюють вони, клапаті вуся, як каже Марточка. Хвіст наче крутить задом, а не зад хвостом. Все ж обидва разом біжать за передньою частиною, забігаючи її то з правого, то з лівого боку. Біла зірка ясніє на грудях, темна цятка шовково цвіте над оком на цинамоновому лобі. Очі випромінюють велику псячу радість.

НЕ МИНУЛА ДОЛЯ

Дерев’яні бараки, колись військові, були густо розставлені на широкій площі. Коли приглянутися здалеку, виглядали як відділ вояків. Ось-ось почнуть вправляти: ляж! встань! вперед! бігом! Але вони стояли в своїх шерегах один біля одного і не збиралися нікуди рушати. А ще ж табір довкола обведений дротом, на брамах озброєні стійки. Ті самі СС’и, що ескортували втікачів із Словаччини. На них темнозелені уніформи з чорними вилогами й труп’ячою головою на шапці.

Табір був розбомблений. Глибокі вирви свідчили про недавні бойові дії. Багато бараків було пошкоджених, деякі й зовсім завалились. Але не бракувало рук. Втікачів з кожним днем прибувало більше. Разом з розвалом німецьких фронтів зростало й число втікачів. Тож працювали над відбудовою пошкоджених бараків, зарівнювали вирви, направляли дороги. Був це перехідний табір, в якому збирали втікачів і з якого відряджували їх далі, переважно на працю до Німеччини. Таких таборів було чимало, і в одному з них поблизу Відня опинились обидві сім’ї: Ставничих і Жуків.

Мали вони за собою тяжкі переживання під час мандрівки через Словаччину. Бували в тихіших околицях, де населення жило в добробуті і досить приязно відносилося до втікачів. Потім в’їздили в околиці, де панував повний хаос і воєнна замішанина; ще в інших уже орудували комуністи, яких скидали з літаків. В одній із таких околиць попали до комуністичних партизанів, які завернули їх назад на схід. Але транспорт натрапив на відділ німецького війська, що розігнав партизанів. У перестрілці згинуло немало й втікачів.

Далі вже валка посувалася під ескортом війська, і люди мали хоч захист від наскоків і самоволі скомунізованих чи зорганізованих комуністами людей. Сім’ї Ставничих і Жуків виходили щасливо з усіх тих тяжких і небезпечних ситуацій. Навіть на війні не кожний вояк гине. Втратили більшу частину своїх речей, але найважливіші — віз і коні — зберігали.

Так захоплених людей німці везли до табору. Зі страхом думали про нього. Знали не мало про большевицькі табори, знали й про німецькі, і обидва були однозначні з тяжкою, примусовою працею, знущанням та голодом. Але переживання в Словаччині, постійна загроза збоку комуністів видавались їм гіршими від усього. Тож потішали себе старим: якось то воно буде.

Бо й який мали вибір? Раз покинули рідний край, то тепер уже були як той лист, що його вітер зірвав з дерева: куди хоче, туди ним кидає.

Отак опинилися за дротами в таборі.

Панувала там велика тіснота. В бараках містилося по кільканадцять родин нараз. Були там тільки дерев’яні ліжка одне над одним, інколи й у три поверхи. Поміж рядами ліжок тільки перехід по цементовій долівці. На середині довгий стіл і біля нього лавки. В деяких бараках були печі, в інших ні.

Усе майно втікачів лежало на ліжках і під ними. В ліжках було повно блощиць, і вони страшно дошкуляли людям. З блощицями вони зразу ж стали до боротьби. Ніяких хемічних засобів їм не дали, тож єдиним способом було вишукувати тих паразитів і вбивати голіруч. Така була головна робота тих, що не виходили на працю в таборі або поза ним.

Харчі були мізерні. Вранці чорна кава, малий кусок гливкого хліба і дрібка мармеляди з буряків. Вполудне зупа з брукви, чи радше бруква з водою, ввечері те, що вранці. Зупи ніхто не міг їсти, вона мала відразливий смак і її виливали. Їли те, що кожний привіз з дому. Не всі бо мали таку довгу мандрівку за собою, як наші знайомі. Дехто їхав залізницею просто на захід і тільки в Австрії попав до табору. Ті мали з собою все, що вдалося взяти з дому: муку, кусок сала, м’яса чи сухарі. Тож часто ділилися з тими, які не мали нічого. Варили на печах крупи та картоплю. Зрештою, можна було підкупити стійкових цигарками, вийти до міста й дістати там трохи харчів, хоч як тяжко було їх роздобути.

Вдень, коли люди розходились на працю, було тихо. Зате вечорами панував гамір, як у вулику, штовханина, плач і крики дітей, сварки. Кожен мав щось розказати про події дня. А з них найважливіші були: реєстрація і відрядження на працю.