Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після воєнних переходів змінилась і його вдача. В ньому не залишилося нічого з веселости й безжурности домашнього, догляданого пса. Натомість подвоїлася його чуйність, можна сказати і підозріливість. Так до людей, як і до їхніх предметів. Кожен незвичайний шелест непокоїв його. Найбільше боявся літаків і, ще здалеку почувши їхній гуркіт, скавучав і ховався в найтемніший куток.

Ніщо не сповнилося з віщованого-сподіваного. Одної ночі загорілись заграви он там за лісом і долетів гомін великих боїв. Світляні ракети пороли нічну темряву і гук гармат котився землею, лісом і небом.

Довгою валкою сунули вози з утікачами. За відступаючим військом. І знову була замішанина, стрілянина і тривога; заглада висіла над усіми і загрожувала від кожного вояка, з землі, з повітря, з дороги, з лісу.

В хаос відступу замішалися й наші мандрівники.

Гори наче стали нижчі та пласкіші. І вже не було на них лісу, а вкривали їх луки-полонини. На ділі не гори стали нижчі, а дорога підносилася щораз вище.

Хто бував у гірських просмиках, той добре знає, як виглядає такий прохід через гори на друге узбіччя. А коли ви пам’ятаєте наші Карпати й були коли-небудь в Ужоцькому просмику, пригадуєте собі чарівний вид з верхів. Поверніться лицем на південь і гляньте: гори і гори, зеленіють і синіють і ген там ледве мріють на овиді. Гадючкою сльозиться річка внизу, склиться закрутами поміж горами в долинах. З провалля збігає вужівницею дорога. Широка, бита дорога, що веде з Західньої України до Срібної Землі — Закарпаття. Вид незрівнянний.

Але нашим мандрівникам ніколи розглядати околицю. Після довгих переговорів мадяри дозволили втікачам пройти через їхній край на захід, їхній край? Останній клаптик української землі, який загарбали вони під час війни в заплату за співпрацю з німцями. Тож снувалася валка вниз дорогою. Гори по тому боці наче стали вищі і своїми могутніми спинами загородили світ. Наче кривавий ніж, прорізала їх гранична смуга, провалля замкнули граничні застави і, хоч ноша народня була тут така, як і по той бік гір, і говорили люди тією ж мовою — був то вже край під іншим займанцем.

О, рідна земле, о рівнини, вкриті золотими полями жита-пшениці, о, зелені, задумані гори, ми вже покинули вас і їдемо в світ. Далекий, невідомий світ, між чужі люди.

Одне тільки приносило розраду мандрівникам: війни тут не було. Всюди панувала тиша й селянські будні. Страхіття війни вже за ними. Останні дні в горах серед замішання й грози воєнних дій були страшні. З полегшею тепер відпочивали. Набір їхній теж був значно менший. В горах довелося вимінювати одяг за харчі, яких там ніколи не було вдосталь. А дітям треба було молока, масла …

Мандрівка мала тепер зовсім інший характер. Вона перестала бути безладна, і вже не мандрував кожний так, як хотів чи як міг. Тепер мадяри об’єднали втікачів у валку, дали їм сильну ескорту і спрямовували на широкі дороги. Але ескорта була не для охорони, а на те, щоб не дозволяти їм нав’язувати зв’язки з місцевою людністю. Не вільно було купувати харчів, не вільно було приставати чи залишатися в дорозі.

З болем піддавалися скитальці тим наказам. На воротах стояли люди, і так хотілося з ними поговорити. Хотілося розкрити їм все, що діялося в Україні, і перестерегти їх. Але наставлений кріс вояка забороняв будь-який контакт.

Все ж поночі, коли скитальці розтаборювалися в полі, закарпатці підходили потайки до парт і до шатер і говорили з ними. І дехто казав: «Чого втікаєте? Це ж ідуть брати-слов’яни, несуть рівність і волю». Яка це рівність і яка воля — вони не знали. Скитальці розказували їм про свої переживання, про вивози, арешти, знущання, про голод і загальне вбозтво, про колективізацію і винищування українства.

З недовір’ям похитували головами. Вони були після недавнього невдалого зриву проти відвічного ворога-мадяр і тепер надіялися на визволення. Хоч багато хто знав уже, яке воно, і не з одної хати хлопці були в горах з партизанами.

З тяжким серцем відходили до своїх хиж. 

У ЧУЖОМУ СВІТІ

Не довго їхали скитальці Підкарпаттям: далі на захід простягнулася дуже похожа країна Словаччина. І гори і народ похожі, і навіть мова їх не дуже різнилася. Але край був багатший, люди жили в більших достатках. Тепер вони були під німецьким гнітом і, як усі інші поневолені народи, мріяли про звільнення. І, як інші, нічого не знали про большевиків та їхню владу. Тож часто запитували: «Пречо уходіте?» — І старалися переконувати, що русскі, то брати. Тут уже не було конвою, і скитальці могли вільно говорити з місцевою людністю. І говорили й розказували. Дехто вірив і приймав у хату, але багато було таких, що ставилися вороже, не пускали на нічліг, не продавали харчів.

Найбільша небезпека грозила скитальцям від словацьких партизанів. Вони воювали з німцями, але часто наскакували й на валки втікачів, завдаючи їм багато шкоди. Так сталося й з нашими скитальцями.

Тої ночі валка втікачів розтаборилася на зарінку, поза селом. Хто мав, порозбивали шатра, інші влаштовувались під плахтами на возах, а то й під возами, як кому захисніше. Ще недавно осіла людина, забуваючи вигоди житла, ставала номадом-кочовиком.

Уздовж річки горіли ватри, на яких втікачі варили їжу. Де-не-де навіть пісня відзивалася. Тужна, ніжна, сумовита. Чужі зорі мерехтіли на небі, купалися в чужій річці. А там, ген за нею, темніли гори, високі, грізні Татри.

Як тільки розтаборилися, Микола вирішив піти в село.

— Піду. Спробую роздобути харчів. Тих трохи муки й сала, що веземо з дому, вже небагато. А дорога хто-зна ще яка далека.

— Не йди, Колю! — просила Стефа. — Якось перебідуємо. Я боюся, щоб тобі чогось не сталося, вони все ж чужі, а то й ворожі нам. І ніч…

— Не бійся. Найгірше вже за нами, а словаки, хоч і чекають на большевиків, народ добродушний, слов’янський. Щождо вас, то ви — разом, і не думаю, щоб вам щось загрожувало. Все ж майтеся на осторозі, держіть коней біля воза, і хай пес їх стереже.

— «Зрештою, ми між людьми, хоч нас і не багато», — міркував Омелян.

Проте, якийсь неспокій огортав його. Що може отакий гурт цивільних людей проти озброєних? В такий непевний час можна всякого зла очікувати і від німців, і від партизанів.

Отже, Микола пішов. За гроші нічого не можна було дістати, тим більше, що втікачі мали польські гроші, яких словаки не брали. Харчів можна було дістати тільки в обмін, найчастіше за цигарки чи тютюн, яких всюди було обмаль. Тож узяв їх з собою й Микола. Може вдасться виміняти на молоко і хліб. Всі такі помарнілі й збідовані в дорозі.

Перший загавкав Фік. За ним відізвалося ще два пси, що мандрували з господарями. Всі три вони були сторожами валки і не раз поночі будили людей, остерігаючи проти небезпеки. Від села наближалися якісь люди.

— Хто ви? — спитали, підійшовши до возів.

— Ми — українці, — відказав хтось з утікачів.

— Проїздимо через вашу землю на захід. Не думаємо тут залишатися.