Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Спершу списували все, що я говорив, і наказували підписати. Та згодом набридло їм, мабуть, слухати й писати те саме. Почали гостріше вимагати, щоб виказав спільників. А далі почалися знущання й муки.

Омелян не мав зовсім передніх зубів: їх вибив слідчий. Пальці на обох руках були покривлені: їх ломили між дверима, і вони зрослися криво.

Марія закривала руками очі й схлипувала. Фікове схвильовання дійшло до крайности: він підійшов до господині, готовий боронити її від приблуди. Але погляд цих очей, знайомий погляд …

Чий це погляд ? …

Фік стояв, дивився і наче пригадував собі щось. І нараз ніздрі вловили знайомий запах, бо тюремне лахміття Марія викинула вже геть.

Та ж це пан!

Фік кинувся до Омеляна, став на задні ноги, передні поклав на нього і нюшив. Коли ж Омелян нахилився, лизнув його обличчя. Так, це був він, його пан!

З радісним гавканням пес почав кружляти довкола Омеляна, підстрибувати, лизати його руки й ноги. В його очах було велике щастя, велика псяча радість.

А Омелян розказував:

— З одної тюрми перевели в другу. Людей привозили й вивозили, і крізь тюремні мури доходили до нас тривожні вістки про тортури та розстріли. Чекав і я на свою чергу. Але вибухла війна. Ожила надія. Разом з нею страх, що пас винищать. Нам звеліли збиратися. Може, не всім. Тепер знаю, що частину в’язнів вистріляли в тюрмі, а тюрму запалили. Групу в’язнів, до якої належав я, вислали під конвоєм на схід. Не знаю, чим керувалися у виборі.

— І знову ожила надія. І мрія: втікати. Але конвой був сильний. Не вдалося б. Та наша дорога вела через ліс. В одній хвилині з гущавини вискочив український бойовий відділ, постріляв конвоїрів і визволив нас. А багато в’язнів вони постріляли в лісах, кого не встигли замучити в тюрмі…

Фік лежав біля ніг змученої людини. Чи розумів він щось із того, що розповідав його пан?

Одне він напевно зрозумів: змінився його господар. Але він є, повернувся додому.

Хто знає, може нагадався йому і його перший господар, що не повернувся ніколи.

БУРХЛИВІ ХВИЛІ

Знов настали щасливі дні в домі Ставничих. Омелян відпочив і підкріпився, вставив у дентиста штучні зуби, набрав нових сил. Правда, ніколи вже вони не повернулися вповні, як не повернулась і його лагідна вдача. Його нерви були розшарпані, і він ще довший час кашляв. Але жив і був на волі.

Школу знову відкрили, і Омелян приступив до своєї праці. Сім’я одержала своє житло. Недавнє горе почало трохи забуватися.

І, як давніше, Фік знову ранком ішов до школи. І ніс господареву торбинку. Знали його всі в містечку, знали всі школярі. Але він ні з ким не приязнився, не дозволяв чужим дітям торкатись до себе. Начебто був гордий з приналежности до їхнього вчителя.

Разом з батьком ходила тепер до школи Марточка. Батько проводив її за руку, перед ними йшов Фік, піднісши голову і кріпко тримаючи в зубах торбинку. Його карі очі були повні радости.

І знову ввечері очікував він Омеляна біля вікна. Як же радісно було Омелянові входити в хату, яка чудом збереглася, яке щастя було бачити знову дружину й дітей, яких уже й не надіявся побачити.

І як добре було мати пса, що вірно служив своєму господареві. Недавні страшні переживання поволі блідли, але не забувалися.

Часи були бурхливі й неспокійні. Німці збирали контингенти, арештували й розстрілювали людей, вивозили молодь до Німеччини. Як і багатьом іншим українським сім’ям, Ставничим здавалося, немов пливуть вони на човні, що його підкидають бурхливі морські хвилі. Тільки глянь, надбіжить велика, чорна хвиля, поглине човен, і всі пірнуть у безодню.

Неоподалік містечка ріс старий, великий ліс. В ньому не було тиші давніх, мирних днів. Десь в гущавині снувалися якісь люди, появлялися й зникали, як тіні. Інколи затупоче копитами кінь і разом з їздцем порине у безвістях. Уночі ліс оживав: люди проходили цілими відділами, таборували, жили у воєнному поготівлі. То були українські партизани.

Зв’язкові заходили до хат знайомих і довірених людей, найчастіше поночі, переказували важливі доручення і відбирали харчі.

Уночі в хаті Ставничого відбувались важливі наради.

Фік дуже скоро навчився пізнавати нічних гостей. Вони пахли лісом і ще чимось привітним, як Омелян. Його розум казав йому, що це приятелі, бо й господар зустрічав їх дружньо. Звичайно в таку пору він залишався надворі і на наказ «вартуй» ходив біля хати мовчки і нюшив. Його рухливі ніздрі втягали повітря, ходили швидко, наче маленький мотор.

Хто йде дорогою?

Хто скрадається поза хатами?

Чия тінь лягла на полі?

Хто це біжить швидко і виринає з нічної темряви — приятель чи ворог?