Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Разом з ними Фік; сидить біля Жука, що керує кіньми. Має наказ лежати. Але щохвилини схоплюється, крутиться, перелазить через сидження і лягає біля ніг Омеляна. Але й тут йому не лежиться. Підривається на ноги, дихає швидко, з рота скапують краплі слини. Дивиться в очі господареві. В його розумних очах наче запит:

— Куди їдемо? А може я зістрибнув би і біг за возом?

Марія нахиляється, поклепує його по голові, гладить його шовкові вуха:

— Лежи, бідненький, лежи! Їдемо далеко, далеко, відкіля немає повороту. І може недобре ми зробили, що й тебе тягнемо з собою в бездомну мандрівку. Може краще було б тебе залишити у якихось людей. Мав би хоч куток і не потребував би скитатися.

Фік дивиться їй в очі і, здається, заспокоюється сам і заспокоює її.

— Не турбуйтеся, господарі. Що буде вам, те й мені. А може ще й придамся вам у дорозі.

Фік злегка виляс хвостом, язиком засягає Марію по обличчю і на часок заспокоюється.

Їдуть за валкою вояків. Німці у відступі.

З лісу гримлять постріли. Вояки кидаються в придорожній рів і відстрілюються. Кулі літають, як чмелі, коні сполошуються, зриваються й женуть наосліп. Стефа і Марія пригортають до себе наляканих дітей, самі насилу тримаються драбин. Жук старається опанувати коней, які біжать навмання. Один клунок падає з воза, та цього ніхто не помічає. Аж десь за півмилі вдається Миколі спинити коней на подвір’ї якогось зруйнованого господарства. На щастя, нікому нічого не сталося. Всі віддихують з полегшею.

— Знаєш, Колю, — радить Омелян, — не їдьмо головними дорогами. Ти бачиш, що на них діється. Серед воєнних дій і метушні пропадемо. Краще їдьмо бічними дорогами.

— А ти думаєш, що про них ніхто не знає? Та ж вони на мапах так, як і кожна стежечка. І військо використовує кожну дорогу.

— Все ж для авт вони непридатні і є більша надія проїхати ними.

Вирішують їхати бічними дорогами. Нерівні вони, колеса стрибають по камінню і вибоях. Порозбивані, пороз’їжджувані й прикрі для їзди. Проте, їдуть. Поволі. Частенько, а ще коли дорога береться під горб, чоловіки зістрибують і йдуть побіч воза. Щоб облегшити коням тягар.

Так під ніч добиваються до міста. Стають нічлігом у господаря на передмісті. Коней випрягають і, спутавши мотузом, пускають на луку пастися. Віз залишається на подвір’ї, біля нього сторожить Фік.

Скитальці якось уклалися і, змучені дорогою, поснули. Хоч ніч вирує неспокійним рухом по дорогах і знеоподалік долітає гомін воєнних дій.

Не спить Фік. Ходить по подвір’ю, нюшить. Підступає до дверей і скавучить стиха. Зараз же повертається і, наставивши голову в напрямі, де на небі жевріє заграва, виє. Виють і інші пси в місті: гомін війни сповнює їх тривогою.

Дорогою їдуть тяжкі воєнні авта, час від часу десь лунають постріли. Хтось стріляє, хтось відстрілюється. Небезпечно наїзникам на чужій землі. Окрім ворожої совєтської армії, стоїть проти них українська партизанка, що веде боротьбу проти відступаючих німців і наступаючих бальшевиків.

Ніч неспокійна, ніч грізна. Під її покровом просуваються військові валки, відбуваються наскоки й бої, небезпечніші, як удень, завидна.

Що це?! Що гуде у далині, в височинах? Фік підносить голову й наслухує. Не землею — небом летить той гомін. Фік знає його, чув не раз шум моторів і гук вибухаючих бомб. Гомін голоснішає, наближається! Фік кидається на двері і з гавкотом б’є їх лапами, дере пазурями:

— Немає часу! Поспішайте! Швидше, швидше!

Омелян виходить з хати й наслухує: це літаки.

Хвилинку думає: місто над річкою, над нею важливий міст…

— Швидко! швидко!

Люди вибігають на двір і ховаються в льоху біля хати. І раптом: пронизливий гук, земля дрижить і стогне. Небо розсвічують блиски, воно сипле погубний динаміт. Розриваються людські житла. Одні від вибуху бомб, інші від сильного подуву повітря. Горе тому, хто не сховався в землі, кому вона не дала захисту!

Сірий світанок після короткої, літньої ночі застає наших мандрівників у напівзаваленім льоху. На нього впала бомба, але завалилася хата, і вхід до льоху присипало грузом. Де стояла хата — велика яма, довкола битий камінь, дерева, повиривані з корінням, лежать покотом.

Викопуються з-під руїн, жінки заспокоюють дітей. Омелян і Микола вибираються шукати воза та коней.

Але Фік, де Фік? Де подівся в останній хвилині?

Знаходять його на подвір’ї, приваленого деревом. Очевидно, не вспів побігти за господарями. А може вважав своїм обов’язком стежити на дворі. Чоловіки відкидають дерево і видобувають пса. Голова його в крові. Чи живе?

Дихає. Прибитий, поранений. Рана наскрізь через голову. Під нею видніє кістка. Неушкоджена. Ліва, задня нога зламана, звисає безвладно. Чи житиме?

Марія промила рану і наклала на неї перев’язку. Пес лежить непорушно. Біля нього Марточка. Приговорює ніжними словами і плаче: