Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 19

ПРОСТО ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

— І все ж, — сказала якось Енн Маріллі, — мабуть, найприємніші, наймиліші дні — не ті, коли стається щось цікаве, дивовижне й чудове, а ті, що приносять звичні маленькі радості, котрі слідують одна за одною, мов перлини, що зісковзують із низки.

Життя в Зелених Дахах було щедре саме на такі дні, бо ж пригоди й негаразди не ставалися в Енн одночасно, власне як у всіх, а виникали час від часу, між довгих вервечок щасливих спокійних днів, повних роботи, мрій, уроків та сміху. Такий день настав якось наприкінці серпня. Зранку Енн та Діана повезли веселих двійнят у човні на протилежний берег ставка — збирати духмяні квіти, блукати понад водою і слухати, як вітер грає на арфі стародавні пісні, вивчені ще тоді, коли світ був молодий.

По обіді Енн пішки вирушила до старого дому Ірвінгів — провідати Пола. Хлопець лежав на зеленому пагорбі за густим сосновим лісом, що підступав до будинку з півночі, лежав, поринувши в книжку з казками. Уздрівши вчительку, Пол підхопився.

— Як добре, що ви прийшли, — радісно мовив він. — Бабуся поїхала, а ви ж лишитеся на чай зі мною, правда? Бо самому так сумно чаювати. Ви ж знаєте. Я серйозно міркував, чи не запросити Мері-Джо пообідати зі мною, але бабуся цього не схвалить. Вона каже, що французи мусять знати своє місце. А ще так важко розмовляти з Мері-Джо. Вона лише сміється й каже: «Дивний ти якийсь, не то, шо інші діти». Ну як із нею можна розмовляти.

— Авжеж, я залишуся на чай, — усміхнулася Енн. — Мені й самій хотілося дістати запрошення. Відколи я востаннє тут чаювала, у мене слинка тече на саму згадку про смачнющі коржики твоєї бабусі.

Пол серйозно дивився на неї.

— Якби це залежало від мене, — сказав він, заклавши руки в кишені; а на його вродливе лице тінню лягла стурбованість, — я негайно почастував би вас коржиками. Але це залежить від Мері-Джо. Я чув, як бабуся заборонила їй перед від’їздом давати мені коржики, бо вони заважкі для дитячого шлунка. Та може, Мері-Джо витягне коржики для вас, якщо я пообіцяю їх не чіпати. Треба сподіватися на краще.

— Звісно, треба, — кивнула Енн, яка із цією життєрадісною філософією була цілком згодна. — Та навіть коли Мері-Джо не зглянеться і я залишуся без коржиків — це байдуже. Тож не хвилюйся.

— Ви впевнені, що не будете цим перейматися? — стривожено запитав Пол.

— Абсолютно впевнена, серденько.

— Тоді нехай, — глибоко й з полегкістю зітхнув він. — Тим паче, мені здається, Мері-Джо вчинить розважливо. Вона не жаднюга, просто знає з досвіду, що бабусині накази слід виконувати. Бабуся — чудова жінка, але вважає, що всі мають робити так, як вона скаже. Сьогодні вона була дуже мною задоволена, бо вранці мені нарешті вдалося з’їсти цілу тарілку каші. Я мусив добряче постаратися, але таки здолав її, і бабуся сказала, що з мене, певно, ще будуть люди. А чи можна вас запитати? Це дуже важливо для мене, тому скажіть, будь ласка, чесно-чесно, добре?

— Я спробую, — пообіцяла Енн.

— Як ви гадаєте, мені бракує клепки? — запитав Пол, так, мовби все його життя залежало від її слів.

— Милий Боже, звісно, ні! — ледь не скрикнула вражена Енн. — Ні, Пол… але хто тобі це сказав?

— Мері-Джо… Тільки вона не знала, що я чую. Учора ввечері до неї зайшла Вероніка, служниця пані Слоун, а я вийшов у передпокій і почув, як вони розмовляють на кухні. І Мері-Джо сказала: «Той Пол, він такий чудний. Так дивно балакає. Клепки йому бракує, чи шо». І я не спав цілу ніч — усе думав, чи правду сказала Мері-Джо. У бабусі питати не наважився, а вирішив запитати вас. Так добре, що ви не згодні з нею.

— Авжеж не згодна. Мері-Джо — невігласка, не слухай її дурниць, — обурено відказала Енн, постановивши собі неодмінно натякнути пані Ірвінг на потребу припнути язик Мері-Джо.

— Мені мов гора із пліч упала, — зізнався Пол. — Тепер завдяки вам, дорога вчителько, я знову щасливий. Усе-таки це не дуже приємно, коли тобі клепки бракує, ви згодні? Мері-Джо, напевне, тому так вважає, що я з нею часом ділюся своїми думками.

— Так, це не завжди безпечно, — погодилася Енн, яка мала власний невеселий досвід.

— Я розкажу вам про ці думки, і ви самі скажете, чи є в них щось чудне, — відповів Пол. — Тільки зачекаю до вечора. У сутінках мені завжди так хочеться поговорити з кимось, а якщо нікого нема, то мушу все розповідати Мері-Джо. Але тепер не буду, коли вона каже, що мені клепки бракує. Краще вже потерпіти, навіть якщо дуже сильно захочеться їй розповісти.

— Якщо схочеш — приходь у Зелені Дахи, розказуй мені, про що думаєш, — запропонувала Енн з усією серйозністю, яку так люблять діти, котрі прагнуть поваги до себе.

— Я прийду. Але, сподіваюся, Деві тоді вдома не буде, бо він мене передражнює. Я й не звертаю на те уваги, бо він ще малий, а я вже дорослий, та все одно неприємно, коли тебе піддражнюють. А ще Деві корчить такі гримаси, аж я іноді боюся, що в нього лице вже ніколи не стане таке, як було. Він і в церкві так робить, коли я мушу думати про священні, божественні речі. А Дора мене любить, і я її теж, хоча вже не так сильно, потому, як вона сказала Мінні-Мей Баррі, що вийде за мене заміж, коли я виросту. Я, може, й одружуся колись, але зараз іще рано про це думати, як ви гадаєте?

— Так, мабуть, іще рано, — погодилася Енн.

— Є ще одне, воно мене дуже хвилює. Я пригадав, коли ми з вами заговорили про одруження, — вів далі Пол. — Якось минулого тижня до бабусі приходила пані Лінд. Вони пили чай, і бабуся змусила показати гості мамин портрет — отой невеличкий, що тато прислав мені до дня народження. Але я не хотів його показувати пані Лінд. Вона хороша й добра жінка, та не з тих, кому неодмінно хочеш показати мамин портрет. Ви ж розумієте мене. Але, звісно, я послухався бабусю. І пані Лінд сказала, що мама дуже гарна, але схожа на актрису, і напевне, була значно молодша за тата. А потім іще сказала: «Колись твій батько, мабуть, знову одружиться. Ти ж любитимеш свою нову маму, га, Пол?» І знаєте, мені аж подих перехопило від самої цієї думки, та я не хотів, щоб пані Лінд це помітила. Я подивився їй просто у вічі — отак — і сказав: «Пані Лінд, тато так гарно обрав мені першу маму, що я можу довірити йому обрати ще раз». Адже я справді йому довіряю. І все-таки надіюся, що коли він обере мені нову маму, то спитає моєї думки, поки ще буде не пізно. Але онде Мері-Джо, йде кликати нас до столу. Зараз я пораджуся з нею щодо коржиків.

Результатом «наради» стало те, що Мері-Джо не лише витягла з буфета коржики, а й додала до частунку баночку варення. Енн налила чай, і вони з Полом весело збавили час у старій напівтемній їдальні, вікна в якій були розчахнуті назустріч вітрам із затоки, наговоривши при цьому стільки «дурниць», що роздратована Мері-Джо наступного ж вечора повідомила Вероніці, мовляв, «ця мадмазель» і сама геть така чудна, як Пол. Опісля чаю Пол запросив Енн до своєї кімнати — показати їй материн портрет, той самий таємничий дарунок, що його пані Ірвінг тримала під замком у книжковій шафі. Кімнатка його була невеличка, із низькою стелею. Червонясте призахідне світло, яке линуло з моря, кружляло по ній, витанцьовуючи між тінями сосон, що росли під великим квадратним вікном. Над ліжком між багряних відблисків виднів портрет молодої вродливої жінки з ніжним материнським поглядом.

— Ось моя мама, — любовно, з гордістю мовив Пол. — Я попросив бабусю повісити портрет так, щоб зранку, прокинувшись, найперше його бачити. І тепер мені зовсім однаково, чи є в кімнаті лампа, коли я лягаю спати, бо тепер здається, що мама тут, зі мною. Тато знав, чого мені хотілося б до дня народження, хоч ніколи про це й не питав. Правда, це чудово — скільки всього знають батьки?

— У тебе дуже гарна мама, Пол, і ти на неї схожий. Тільки очі й волосся в неї темніші, ніж твої.

— Очі в мене такі ж, як у тата, — відповів Пол, збираючи по кімнаті подушки й укладаючи їх на кріслі біля вікна, — але в нього волосся сиве. Густе, але зовсім сиве. Бачте, татові вже скоро п’ятдесят. Це дуже зрілий вік, правда? Але то тільки зовні так. Усередині він зовсім молодий. Ось, дорога вчителько, ви сідайте, а я вмощуся біля ваших ніг. А можна покласти вам голову на коліна? Ми часто так сиділи з мамою. Ох, як це чудово.

— Розкажи мені, які то думки Мері-Джо вважає «чудними»? — запитала Енн, гладячи кучеряву голову хлопчика. Двічі вмовляти Пола звірити свої думки не доводилося, бо ж вони були рідні душі.

— Ці думки прийшли до мене якось надвечір, у сосновому лісі, — мрійливо почав він. — Звісно, я в це не вірю, а тільки так думаю. Ви ж розумієте. І я дуже хотів комусь про них розказати, а була тільки Мері-Джо. Вона місила в коморі тісто на хліб, я сів біля неї й запитав: «Мері-Джо, знаєте, що я думаю? Я думаю, що вечірня зоря — це маяк на землі, де живуть феї». А Мері-Джо відповіла: «Ото ти чудний такий. Ніяких фей не буває». Я так розсердився. Бо я й сам це знаю, але хто ж завадить мені думати, що вони таки є?