Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І вона побігла відчиняти. Якби милосердна підлога могла розчахнутися й проковтнути нещасну обсипану пір’ям панянку, то ґанкові в Зелених Дахах слід було би, безсумнівно, враз поглинути сердешну Енн. Гостями виявилися Прісцилла Грант у розкішній шовковій сукні — а поруч із нею дві дами: одна присадкувата, огрядна й сива, вбрана у твідовий костюм, друга — висока, велична, ошатна й поважна, із вродливим лицем, на якому під густими чорними віями ясніли темно-фіалкові очі. Енн, як сказала б вона сама колись, «серцем відчула», що то й була пані Шарлотта Морган.

Із плутанини думок у голові Енн раптом вигулькнула одна, за яку вона й ухопилася, мов той потопельник за соломинку. Усі героїні пані Морган уміли «бути вищими за обставини» і, які б не спіткали їх невдачі, щоразу демонстрували здатність долати будь-які підступи часу й простору. Тепер, думала Енн, настала її черга бути вищою за обставини, і їй це вдалося так майстерно, що згодом Прісцилла зізналася, мовляв, ніколи досі Енн Ширлі не захоплювала її так, як того дня. Попри тяжку кривду, що відчула вона в ту мить, Енн незворушно привіталася із Прісциллою й була відрекомендована її супутницям — спокійно й упевнено, мовби мала на собі королівські шати. Певна річ, її вразило несподіване відкриття, що дама, у якій вона «серцем відчула» пані Морган, виявилася невідомою пані Пендекстер, а славетною письменницею була огрядна сива жіночка. Утім, на тлі сильнішого враження воно тьмяніло й втрачало силу. Енн провела гостей у вітальню, а сама поквапилася надвір — допомогти Прісциллі розпрягти коня.

— Пробач, ми навіть не попередили, — бідкалася Прісцилла, — та я й сама ще до вчорашнього вечора не знала, що так вийде. Тітонька вертається додому в понеділок, а сьогоднішній день мала провести в гостях у подруги в Шарлоттауні. Але вчора ввечері ця подруга дзвонила їй по телефону й попросила не приїздити, бо в них удома скарлатина. То я запропонувала поїхати сюди, бо ти ж хотіла познайомитися з нею. Ми ще заїхали до Вайт Сендз і взяли із собою пані Пендекстер, яка зупинилася в тамтешньому готелі. Вона теж тітоньчина подруга, живе в Нью-Йорку, а чоловік у неї мільйонер. Надовго ми лишитися не зможемо, бо пані Пендекстер мусить о п’ятій годині повернутися назад у готель.

Доки дівчата розпрягали коня, Енн кілька разів упіймала на собі спантеличений, здивований погляд Прісцилли.

«Чого вона так дивиться? — ледь ображено думала Енн. — Коли не знає, як то — міняти чохол на перині, то може це собі хоч уявити».

Коли Прісцилла вже пішла до вітальню, а Енн іще не встигла майнути нагору, у кухні з’явилася Діана. Енн ухопила свою приголомшену подругу за руку:

— Діано, ти знаєш, хто сидить зараз там, у вітальні? Пані Шарлотта Морган! І дружина якогось нью-йоркського мільйонера, а я в такому вигляді… і на обід нема нічого, крім холодної шинки, Діано!

Тут Енн завважила, що й Діана дивиться на неї тим самим спантеличеним поглядом, який допіру вона помітила в очах Прісцилли. Це було вже занадто.

— Ох, Діано, не дивися так на мене! — простогнала вона. — Ти ж повинна знати, що й найохайніша людина у світі не може змінити напірник на перині й лишитися чистою!

— Це… це… це не пух, — завагалася Діана. — Це… у тебе ніс, Енн…

— Ніс? Ох, Діано, що ж могло з ним статися?

Енн кинулася до маленького люстерка над мийницею. Один-єдиний погляд відкрив гірку правду. Ніс у неї яскрів і сліпив багрянцем! Енн упала на диван. Упевненість у собі остаточно її покинула.

— Що це таке? — запитала Діана, у якої цікавість зрештою взяла гору над чуйністю.

— Я думала, що протерла його рідиною від ластовиння, а то була червона фарба, якою Марілла позначає кухонні рушники, — пролунала згорьована відповідь. — Що мені робити?

— Змий її, — порадила практична Діана.

— А якщо не змиється? Колись я пофарбувала собі коси, тепер ніс. Коси мені Марілла тоді постригла, але для носа, боюся, це не годиться. Ох, знову я покарана за марнославство… і я це заслужила, хоч і не тішить мене така думка. Скоро я почну вірити в нещасливу свою зорю, хоч пані Лінд каже, що це дурниці, бо міру лиха кожному визначено наперед.

На щастя, фарбу вдалося легко змити й Енн, трохи заспокоєна, рушила до себе, у кімнату на східнім піддашші, а Діана побігла додому. Невдовзі, перевдягнувшись та оговтавшись, Енн вийшла у вітальню. Біла муслінова сукня, яку вона так сподівалася вбрати до зустрічі з пані Морган, весело тріпотіла, сохнучи на мотузці, отож довелося приймати гостей у чорній батистовій. Вона розпалила в печі, і вже настоювався чай, коли прийшла Діана з накритим полумиском у руках. Принаймні вона таки вбрала білу муслінову сукню.

— Це тобі від моєї мами, — сказала Діана, піднімаючи кришку і являючи вдячним очам Енн порізану й гарно викладену курку.

Окрім курки, до столу Енн подала свіжоспечений хліб, чудове масло й сир, Маріллин фруктовий пиріг та її ж варення з мірабелі, що плавали в золотавому сиропі, мов у загуслому сонячному сяєві. Стояла там і ваза з великим букетом біло-рожевих айстр, та втім, гостина була доволі скромною, якщо порівняти її з вишуканим бенкетом, який іще зовсім недавно Енн готувала для пані Морган.

Проте голодні гості, здавалося, не вважали, що на столі чогось бракує, і прості невибагливі страви їли з неприхованим задоволенням. А через кілька хвилин і сама Енн уже не думала, що є й чого немає в неї на столі. Хоч зовнішність пані Морган і розчарувала її відданих читачок, це їм таки довелося визнати, проте сама письменниця виявилася чудовою співрозмовницею. Вона багато мандрувала й уміла захопливо розповідати. У житті їй довелося стрічати багатьох людей, а про свій досвід вона розповідала весело й дотепно, мовби переказуючи мудру й цікаву книжку. Та за цими жартами й іронією безпомильно вчувалася ніжність і добросердність, що змушували до неї прихилятися, так само, як жвавий розум змушував нею захоплюватися. Крім того, вона не мала бажання залишатися в центрі уваги й уміла не лише говорити, а й слухати, тож у її товаристві Енн і Діана почувалися цілком невимушено. Вродлива пані Пендекстер говорила мало, хіба постійно всміхалася, а курку, фруктовий пиріг та варення їла так елегантно й вишукано, мовби споживала нектар і амброзію. А проте, як завважила потім Енн Діані, така божественна красуня, як вона, не конче мусить говорити — їй достатньо лиш тішити око.

А після обіду всі пішли гуляти Стежиною Закоханих, Долиною Фіалок та Березовим Шляхом, через Ліс Привидів аж до Джерела Дріад, де, зручно посідавши, провели ще півгодини в розмові. Пані Морган поцікавилася, хто дав таку назву Лісові Привидів, і сміялася до сліз, слухаючи драматичну історію Енн про незабутню мандрівку хащами в чаклунську присмеркову годину.

— Це була насолода для розуму й серця, правда ж? — запитала Енн, коли гості поїхали, а вони з Діаною лишилися самі. — Навіть не знаю, чим я тішилася більше: оповідками пані Морган чи блискучою вродою пані Пендекстер. І ми значно краще провели час, ніж якби мусили заздалегідь готуватися до їхнього приїзду й оздоблювати стіл. Лишайся, Діано, поговоримо про все за чаєм.

— Прісцилла каже, що зовиця пані Пендекстер заміжня за англійським графом, і все одно вона попросила ще сливового варення, — сказала Діана так, наче то були два незіставні факти.

— Смію припустити, що навіть сам англійський граф не відвернув би свого аристократичного носа від сливового варення Марілли, — гордо заявила Енн.

Увечері, розказуючи про події того дня Маріллі, Енн не згадала прикрості, що спіткала її ніс, однак рідину від ластовиння вилила за вікно.

— Більше ніколи не робитиму таких речей, — мовила дівчина з похмурою рішучістю. — Вони корисні для обачних, поміркованих людей. Але тому, хто, як я, приречений на повсякчасні помилки, це означає випробовувати долю.

Розділ 21

МИЛА ПАННА ЛАВАНДА

Розпочався новий навчальний рік, і Енн повернулася до роботи — з меншою кількістю теорій і помітно більшим досвідом. У школі з’явилося кілька нових учнів — круглооких шести- й семиліток, які щойно вирушали в мандрівку до світу чудес. Були серед них і Деві з Дорою. Деві сидів за партою з Мілті Болтером, який ходив до школи вже торік і новачком у цьому світі не був. Дора ще в недільній школі уклала угоду про союз із Лілі Слоун, проте першого дня Лілі до школи не прийшла — отож Дора була тимчасово приписана до Мірабел Коттон, що мала вже десять років і видавалася їй однією зі «старших дівчат».

— Мені подобається школа, — казав Деві надвечір Маріллі. — Ви говорили, що тяжко мені буде сидіти чемно, і воно й справді так було… я бачу, ви часто кажете таке слушне. Але я міг метляти ногами під партою, і це дуже помагало. Як добре, коли є стільки хлопців і можна бавитися. Я сиджу з Мілті Болтером, він хороший. Мілті вищий за мене, але я ширший. Добре сидіти на задній лаві, але там усе одно не вийде сидіти, поки ноги не діставатимуть до землі. А ще Мілті намалював на своїй дошці Енн, і вона вийшла страшно жахлива, і я сказав, що коли він так малюватиме Енн, то я його на перерві віддухопелю. Спершу я хотів сам його намалювати, з рогами й хвостом, але подумав, що це скривдить його почуття, а Енн каже, що чужих почуттів кривдити не можна. Це, мабуть, жахливо, коли тобі кривдять почуття. Тому, коли вже треба щось робити, краще когось відлупцювати, ніж кривдити почуття. І Мілті сказав, що він мене не боїться, але може поступитися й назвати малюнок інакше. Він стер ім’я Енн, а замість нього написав — «Барбара Шоу». Мілті її не любить, бо вона його кличе гарним хлопченятком, а якось навіть погладила по голові.

Дора гордовито заявила, що школа їй сподобалася; проте сиділа вона ще тихіше, ніж зазвичай. Коли ж у сутінках Марілла звеліла їй іти спати, дівчинка рушила неохоче, а тоді зайшлася плачем.