Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, — заскімлив Деві, — я тут тихенько стояв на колінах, дивився на вас крізь перила, а тоді раптом копнув її ногою, і вона як полетіла… А я так їсти хочу, і краще б ви вже відшмагали людину — та й по всьому, а то весь час женете нагору, і ніякої радості з того нема.

— Не сваріть Деві, — мовила Енн, збираючи затерплими пальцями скалки. — Це я винна — поставила таріль на сходах і геть забула про нього. От і кара мені за недбалість… але що тепер скаже панна Баррі?

— Таж вона його просто купила — краще так, ніж якби то був її спадок, — спробувала втішити подругу Діана.

Невдовзі гості розійшлися, відчуваючи, що це буде найтактовніше. Енн і Діана мили посуд, розмовляючи менше, ніж будь-коли. Щойно ж Діана з головним болем пішла додому, Енн, сама від нього знемагаючи, замкнулася у власній кімнатці й не виходила, аж доки Марілла повернулася надвечір із пошти з листом від Прісцилли, відправленим напередодні. Пані Морган так сильно вивихнула гомілку, що не могла навіть вийти з кімнати.

«Мила Енн, — писала Прісцилла, — пробач, але, боюся, ми не зможемо приїхати до Зелених Дахів, бо доки тітонька видужає, муситиме вже вертатися в Торонто — а там на неї чекають невідкладні справи».

— Нічого не вдієш, — зітхнула Енн, відкладаючи листа на сходинку ґанку, де вона сиділа в сутінках, які насувалися з помережаного нерівним багрянцем неба. — Я знала, що це було б надто дивовижно — якби пані Морган таки приїхала. Та чого то я… стаю песимісткою, геть як панна Еліза Ендрюс, хіба не соромно? Це не було настільки дивовижним, щоб здійснилося. У моєму житті стаються й більші дивовижі, ніж ця. І в нинішніх подіях, напевно, теж є кумедний бік. Мабуть, коли ми з Діаною будемо старенькі й сиві, то й собі посміємося з них. Але раніше не варто й чекати цього — занадто гірким було розчарування.

— Матимеш, поки віку, ще багато розчарувань, сильніших і гірших, — відповіла Марілла, котра щиро вважала, буцім утішає свою вихованку. — Здається мені, Енн, ти ніколи не облишиш своєї дитячої звички перейматися геть усім на світі, а тоді впадати у відчай, коли виходить не те, чого ти сподівалася.

— Так, є в мене така схильність, — сумовито визнала Енн. — Коли має статися щось гарне й радісне, я мов на крилах літаю від щасливого передчуття, а щойно нічого не вийде — падаю на землю у відчаї. Хоч насправді, Марілло, літати у мріях — це так приємно. Я мовби птах у призахіднім небі — і це відчуття стає мені винагородою за весь біль падіння.

— Може, і так, — згодилася Марілла. — Але я все ж волію твердо стояти на рівній землі — без падінь і злетів. Утім, кожному своє… Хоч я вважала, що є лише один правильний шлях, та відколи мусила виховувати тебе — а тепер іще й двійнят — уже не така в цьому впевнена. Як ти відшкодуєш таріль панні Баррі?

— Поверну їй двадцять доларів, мабуть. Як добре, що то не була мила серцю сімейна реліквія, бо такого не відшкодували б жодні гроші.

— А може, знайдеш інший таріль і купиш для неї?

— Боюся, що ні. Такі старі тарелі зараз — велика рідкість. Пані Лінд і собі шукала для благодійної вечері, та все ж ніде не знайшла. Але я б воліла сама щось купити — панна Баррі, звісно, радше прийняла б інший таріль, якби він був старий і справжній. Гляньте на оту велику зірку понад кленовим гаєм пана Гаррісона, Марілло! Яка священна тиша срібного неба довкруж неї. Усе воно — ніби молитва. Коли бачиш такі зорі й таке небо — хіба можна зважати на дрібні розчарування й невдачі?

— А де це Деві? — запитала Марілла, кинувши байдужий погляд на зірку.

— У ліжку. Я пообіцяла завтра взяти їх із Дорою на пікнік — якщо він буде чемний, звісно. А малий так намагався бути чемним… мені не стало духу йому відмовити.

— Сама на тому човні перекинешся, ще й дітлахів потопиш, — буркнула Марілла. — Шістдесят років тут живу, а жодного разу на ставку не каталася.

— Ніколи не пізно це виправити, — лукаво мовила Енн. — Може, їдьмо з нами завтра? Проведемо ввесь день на узбережжі, замкнувши Зелені Дахи, — і забудемо про все на світі.

— Ні, дякую, — помітно обурилася Марілла. — Гарне то буде видовище, коли я веслуватиму в човні по ставку. Вже чую, як насміхатиметься Рейчел. Дивися, пан Гаррісон десь їде. Як ти думаєш, чи правду кажуть, буцім він упадає за Ізабеллою Ендрюс?

— Ні, то лише плітки. Він був у них якось — мав справу з паном Гармоном Ендрюсом, а пані Лінд побачила й сказала, що він їздив до Ізабелли, бо надів білий комірець. Але навряд чи пан Гаррісон колись одружиться. Здається, він упереджений щодо шлюбу.

— Хто їх знає, тих старих парубків. А якщо він таки надів білий комірець — я згодна з Рейчел, це підозріло, бо раніше я його ніколи таким не бачила.

— Мабуть, він хотів про щось домовитися з паном Гармоном і тому надів комірець, — відповіла Енн. — Він колись казав, що це єдиний випадок, коли варто перейматися зовнішністю, бо якщо вигляд маєте заможний та успішний, вас не намагатимуться надурити. Шкода мені пана Гаррісона: не думаю, що він тішиться життям. Це ж, мабуть, так самотньо, коли нема про кого дбати, крім папуги. Але пан Гаррісон не любить, щоб його жаліли, це я теж помітила. Та й ніхто не любить, напевно.

— Онде Гілберт на стежині, — повідомила Марілла. — Якщо запросить тебе покататися на човні — не забудь про жакет і калоші. Сьогодні така роса.

Розділ 18

ПРИГОДА НА ДОРОЗІ ТОРІ

— Енн, — сказав Деві, сідаючи в ліжку й спираючи підборіддя на руки, — скажи, а де живе сон? Бо я стільки всього роблю щоночі вві сні — я знаю, бо воно мені сниться, але не знаю, де той сон і як я туди потрапляю й вертаюся звідти непомітно, ще й у нічній сорочці. Де це — сон?

Енн уклякла біля вікна в кімнатці на західнім піддашші, споглядаючи призахідне небо, що палало, мов квітка із шафранними пелюстками й вогняною серцевиною. Вона озирнулася на хлопчика й мрійливо відказала:

Пол Ірвінг зрозумів би її — чи бодай витлумачив ці рядки на свій лад, — але практичний Деві, геть-чисто позбавлений уяви, як розпачливо відзначала Енн, був хіба спантеличений та невдоволений.

— Енн, я думаю, ти просто кажеш дурниці.

— Звісно, маленький. Ти хіба не знав, що лише дурні люди весь час мудрують?

— Могла б розумно мені відповісти, коли я розумне питаю, — ображено відказав Деві.

— Ти не збагнеш, бо ще замалий, — мовила Енн — і враз відчула сором за ці слова. Хіба ж не сама вона присягалася, чіпко пам’ятаючи власні дитячі кривди, що ніколи жодній дитині такого не скаже? Аж ось і вона це робить… Яка глибочезна буває іноді прірва між теорією й практикою.

— Я стараюся дуже-дуже швидко вирости, — відповів Деві, — але в цій справі, мабуть, не можна спішити. Якби Марілла не була така жадібна й давала мені більше варення, я, може, швидше би ріс.