Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Енн розпачливо похитала головою.

— Ні, ці скіпки дуже боляче впиваються в мене. От якби ти знайшла сокиру, то вирубала б мене звідси. Ох, Боже, я справді починаю вірити, що народилася під нещасливою зорею.

Діана ретельно взялася до пошуків, але сокири ніде не було.

— Доведеться когось покликати, — мовила вона, вертаючись до горопашної полонянки.

— Нізащо, — рішуче заперечила Енн. — Бо тоді всі довідаються про цю історію, і я від сорому не зможу вийти між люди. Краще зачекаймо, доки приїдуть панни Копп, і попросимо зберегти це в таємниці. Вони знають, де сокира й поможуть мені. Доки я не рухаюся, мені цілком зручно… тобто зручно стояти. Цікаво, у яку суму панни Копп оцінять збитки? Я все відшкодую, звісно, та нехай, аби лиш вони зрозуміли, нащо я дивилася у вікно їхньої комори. Єдина моя розрада — що таріль саме такий, як я хотіла, і коли тільки панна Копп мені його продасть, я примирюся з тим, що сталося.

— А якщо їх не буде аж до вечора… чи й до завтра? — запитала Діана.

— Тоді, як сутенітиме, покличеш когось на допомогу, — неохоче згодилася Енн, — але поки ти не мусиш, то й не треба. Як неприємно, Господи! Я й не нарікала б на свої біди, якби вони були романтичні, як у героїнь пані Морган. Але сама завжди виставляю себе на посміховисько. Ох, що скажуть панни Копп, коли побачать на власному подвір’ї голову й руки, які стирчатимуть із даху в сараї? Слухай — це бричка? Ой, ні, Діано, схоже, це грім.

Це й справді був грім — Діана, квапливо оббігши довкола будинку, сповістила, що з північного заходу насувається велика чорна хмара.

— Здається, буде сильна гроза! — розпачливо скрикнула Діана. — Ох, Енн, що нам робити?

— Готуватися, — незворушно відповіла Енн. Гроза проти того, що вже відбулося, здавалася їй дрібницею. — Коня та бричку сховай онде, у тій відкритій клуні. Моя парасолька, на щастя, у бричці. Ось, забери мого капелюшка. Марілла казала, що надівати сюди найкращий капелюшок — це дурниця, і була права… як завжди.

Діана розпрягла коня й закотила бричку до клуні саме тоді, коли на землю впали перші важкі краплі. Там вона й сиділа, споглядаючи зливу, таку рясну й сильну, що крізь неї ледь було видно Енн, котра відважно тримала парасольку над непокритою головою. Грім лунав нечасто, проте чи не цілу годину періщило мов із відра. Часом Енн відхиляла парасольку назад і підбадьорливо махала подрузі, хоч розмовляти на такій відстані й не виходило. Аж ось злива вщухла, визирнуло сонце й Діана зважилася пройти по калюжах через двір.

— Ти дуже змокла? — стривожено запитала вона.

— О, ні, — радісно відповіла Енн. — Голова й плечі цілком сухі, а спідниця трошечки-трошечки мокра, там, де вода протекла поміж дошками. Не жалій мене, Діано, я нітрохи цим не журюся, бо думала хіба про те, скільки радості принесе цей дощ, і як утішиться ним мій сад, і уявляла, що скажуть квіти й пуп’янки, коли на них рине вода. Я склала такий цікавий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Мушу записати його вдома. Якби я мала папір та олівець, записала б негайно, бо доки ми повернемося, найкращі уривки вже, певне, і забуду.

Олівець вірна Діана мала в кишені, клапоть цупкого паперу знайшовся в бричці. Енн склала мокру парасольку, знов наділа капелюшка, розклала папір на дощечці, котру подала їй Діана, і записала свою садову ідилію в умовах, які навряд чи випадало назвати сприятливими для літературних вправ. А проте результат її втішив, і Діана була «просто в захваті», коли Енн прочитала його їй.

— Ох, Енн, це чудово… так чудово! Надішли його в журнал «Канадська жінка».

Енн похитала головою.

— О, ні, це зовсім не годиться. Тут немає сюжету, це просто вервечка образів. Я люблю писати такі речі, але жодної з них ніколи не надрукують, бо всім редакторам потрібен сюжет. Так каже Прісцилла. А онде панна Сара. Благаю, Діано, поясни їй усе.

Панна Сара Копп була невисока, вбрана у стареньку полатану чорну сукню й капелюх, вибір яких був, безсумнівно, продиктований не модою, а практичністю. Уздрівши дивовижну картину на власному подвір’ї, вона, як і слід було чекати, здивувалася, — втім, Діанині пояснення викликали в ній співчуття. Вона квапливо відімкнула задні двері, дістала сокиру й кількома вправними ударами визволила сердешну Енн. Остання, втомлена й закоцюбла, провалилася всередину своєї в’язниці й аж тоді відчула довгоочікувану радість звільнення.

— Панно Копп, — серйозно мовила вона, — я запевняю, що дивилася у вікно комори, лише щоб дізнатися, чи є у вас таріль з китайським візерунком. Нічого іншого я не бачила — та й не дивилася на інше.

— Усе гаразд, — усміхнулася панна Копп. — Не хвилюйтеся, нічого страшного не сталося. На щастя, у нас, Коппів, у коморах завжди лад, тож хай собі дивиться, хто забажає. А щодо цього старого сараю — то я рада, що в нього дах провалився. Може, тепер Марта погодиться знести його. Досі була, мов затята — казала, що колись він іще стане в пригоді, а я мусила його щовесни фарбувати. Та з Мартою сперечатися — однаково, що з колодою. Сьогодні вона поїхала до міста: я саме відвезла її на станцію. То ви хочете купити мій полумисок. І скільки ж дасте?

— Двадцять доларів, — сказала Енн, котра не могла зрівнятися з Коппами щодо ділової спритності, інакше не запропонувала б своєї ціни одразу.

— Мушу подумати, — обачно відповіла панна Сара. — На щастя, цей таріль мій, інакше без Марти я нізащо його не продала б. Та все одно вона здійме галас. Тут порядкує Марта, і, мушу зізнатися, я так страшенно втомлююся жити під закаблуком іншої жінки. Та ви заходьте, заходьте. Втомилися, мабуть, і їсти хочете. До чаю подам вам усе, що зможу, але більшого, ніж хліб, масло й огірки, не чекайте. Марта, їдучи, замкнула варення, сир і пироги. Вона завжди так робить — каже, що я аж надто щедро приймаю гостей.

Проте дівчата вже достатньо зголодніли, щоб віддати належне будь-якому частунку, тож залюбки їли чудові хліб, масло й огірки панни Сари. Після чаювання господиня сказала:

— Не знаю, чи продавати цей таріль. Я хотіла б за нього двадцять п’ять доларів. Він дуже старий.

Діана легенько штовхнула Енн ногою попід столом, що означало: «Не погоджуйся — віддасть і за двадцять». Та Енн воліла не ризикувати дорогоцінним тарелем, отож негайно пристала на двадцять п’ять доларів, і у виразі обличчя панни Сари майнув жаль, що вона не попросила тридцять.

— Ну, то забирайте. Мені зараз дуже потрібні гроші, бо… — панна Сара значущо скинула підборіддя, її запалі щоки порожевіли від гордості, — я виходжу заміж, за Лютера Воллеса. Він просив моєї руки ще двадцять років тому. І мені він подобався, але був бідний — і батько йому відмовив. Дарма я, напевне, так легко поступилася, але рішуча тоді не була, та й батькові перечити було страшно. Крім того, я ж не знала тоді, що женихи не так часто трапляються.

Дівчата рушили додому, і коли врешті-решт опинилися на безпечній віддалі — Діана з віжками в руках, а Енн — тримаючи жаданий таріль на колінах — безлюдна зелена, відсвіжена грозою дорога Торі задзвеніла їхнім сріблистим сміхом.

— Завтра в Шарлоттауні розважу твою тітоньку Джозефіну «химерною цією п’єсою».[14] Нелегко нам довелося, та все вже позаду. Я маю таріль, а пилюку на дорозі так гарно прибило дощем. Отож, кінець діло хвалить.[15]

— Ми ще не вдома, — похмуро мовила Діана, — а доти хтозна, що може статися. Тобі щастить на пригоди, Енн.

— Декому це вдається заввиграшки, — безтурботно відказала Енн. — Цей дар або є в людини, або його нема.

[14] Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Як вам це сподобається».

[15] Натяк на однойменну п’єсу В. Шекспіра.