Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Деві Кіт, — вигукнула Марілла, шарпонувши його за плече, — хіба я не забороняла тобі вилазити на стіл?

— Я забув, — промимрив Деві. — Ви мені так страшно багато забороняєте, що я всього й не згадаю.

— То марш нагору — і лишайся там до вечора. Хай це поможе тобі дати лад розбурханій пам’яті. Ні, Енн, не захищай його. Я караю не за тістечка, — їх він зіпсував ненавмисне, — а за непослух. Деві, я сказала, іди.

— І я не буду обідати? — запхинькав Деві.

— Коли всі підуть, можеш спуститися й пообідати на кухні.

— Нехай так, — відповів дещо втішений хлопчик. — Я знаю, що Енн залишить мені найкращу ніжку чи крильце, правда, Енн? Бо я ж не думав падати на твої тістечка. Слухай, Енн, вони все одно зіпсувалися, то я візьму собі нагору кілька шматочків, можна?

— Ніяких тістечок, пане Деві, — відрубала Марілла, виштовхуючи його в передпокій.

— Що ж нам тепер подавати? — зажурилася Енн, оглядаючи руйновище, на яке перетворився десерт.

— Є цілий горщик полуничного варення, — підбадьорливо мовила Марілла. — А онде в мисці лишилося ще чимало збитих вершків.

Прісцилла з пані Морган не з’явилися й о першій. Енн була в розпачі. Усе було готове, і цибулевий суп кипів точнісінько так, як мусив, отож довше зволікати не випадало.

— Боюся, вони вже не приїдуть, — сердито заявила Марілла.

Енн і Діана перезирнулися, шукаючи розради в поглядах одна одної.

О пів на другу Марілла знову визирнула з вітальні.

— Дівчата, мусимо сідати за стіл. Усі голодні й чекати марно. Вони не приїдуть, я певна — і вичікування тут не зарадить.

Вони пристали на те, хоч радісне завзяття згасло в їхніх очах.

— Я не зможу проковтнути ні шматочка, — тужливо запевнила Діана.

— Я теж. Але, сподіваюся, усе буде смачно — заради панни Стейсі та пана й пані Алланів, — мляво відказала Енн.

Діана скуштувала викладений у миску горох, і дивний вираз майнув у неї на обличчі:

— Енн, ти поклала сюди цукор?

— Так, — відповіла Енн, розминаючи картоплю з виглядом людини, що пильно дотримала обов’язку. — Ложку цукру — ми завжди так робимо. Хіба не смачно?

— Але я теж поклала, коли ставила в піч, — мовила Діана.

Енн кинула товкач, скуштувала горох і скривилася:

— Жахливо. Я не думала, що й ти покладеш цукор — твоя мама ж ніколи так не робить. Сама хіба дивом згадала — я постійно забуваю про цукор, а сьогодні все зробила як належить.

— Ох, забагато нас тут пильнувало, — зітхнула Марілла, яка з винуватим виразом обличчя прислухалася до їхньої розмови. — Бо я теж не подумала, що ти згадаєш про цукор, Енн — ти ж ніколи його не клала, — і собі додала.

У вітальню до гостей із кухні долинув сміх, та що спричинило його, вони не дізналися. Горох того дня на столі також не з’явився.

— Нехай, — зітхнула Енн, знову втішаючись, попри прикру згадку. — У нас є ще салат, і квасолю, гадаю, теж можна подати. Несімо те, що є, і забудьмо про це.

Не можна сказати, що обід минув невимушено й дружньо. Панна Стейсі й пастор із дружиною рятували становище, та й Марілла трималася звично спокійно й непохитно. Проте Енн із Діаною після розчарувань і тривожного ранку не могли ні їсти, ні говорити. Заради гостей Енн щосили намагалася підтримати розмову, та запал її згас — і хоч як вона любила пана й пані Алланів та панну Стейсі, думка про те, як добре буде, коли всі підуть, а вона поховає виснаження й розпач у подушках на східному піддашші, невідступно переслідувала її.

Є стара приказка, що часом видається замалим не пророчою — «одна біда йде, другу за собою веде». Того дня всієї міри лиха ще не було вичерпано. Пан Аллан саме закінчував подячну молитву, коли це до них долинув дивний моторошний звук — мовби щось велике й важке покотилося, вистрибуючи, по сходах і врешті-решт упало з оглушливим брязкотом. Усі вибігли в передпокій. Енн нажахано скрикнула.

Під нижньою сходинкою серед друзок, що колись були китайським тарелем панни Баррі, лежала велика рожева мушля, а нагорі укляк перестрашений Деві, широко розплющеними очима незмигно втупившись у наслідки руйнування.

— Деві, — загрозливо спитала Марілла, — ти навмисне кинув цю мушлю?