Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цього я не робила б у жодному разі, — холодно кинула Енн, що воліла радше бачити рекламу на кожнісінькому ейвонлійському паркані, ніж принизитися до угоди з тим, хто щойно продав свій голос.

— Так… так, авжеж, — промимрив Джадсон, гадаючи, буцім вони чудово одне одного зрозуміли. — Звісно, ти не робила б. Я ж лише дурив Джеррі… він думає, що такий розумний і спритний… А за Еймзбері я не голосуватиму. Я проголосую за Гранта, ось побачиш, коли будуть вибори. Я лише хотів надурити Джеррі. А паркана в оренду не здаватиму, скажи це «вдосконалювачам».

— Усі люди потрібні у світі — я так часто це чула, та все ж думала, що декого це не стосується, — розмірковувала того вечора Енн у своїй кімнатці на східнім піддашші. — Я все одно нікому й не прохопилася би про ту ганебну розмову, тож моє сумління чисте. Не знаю, кому дякувати за те, що все так вийшло. Адже я сама нічого не зробила… І тяжко повірити, що й такі люди як Джадсон Паркер чи Джеррі Коркоран можуть бути знаряддям у Господніх руках.

Розділ 15

ПОЧАТОК КАНІКУЛ

Енн замкнула шкільні двері, поклала ключ до кишені й вдоволено зітхнула. Був погожий золотавий вечір, між ялин на шкільнім подвір’ї шелестів вітерець, попід узліссям лягали на землю довгі ліниві тіні. Скінчився навчальний рік, вона дістала угоду на наступний, та й хвалили її при цім неабияк — хіба пан Гармон Ендрюс завважив, що учнів слід було би шмагати частіше, — а попереду чекали два місяці спокусливих, чесно зароблених канікул. Енн спускалася з пагорба з кошиком квітів у руці, і в її душі панували спокій та злагода. Відколи розквітли найперші проліски, жодного разу не пропустила вона щотижневого паломництва на могилу Метью. Усі інші в Ейвонлі, окрім Марілли, уже й забули тихого, мовчазного, сором’язливого Метью Катберта, та пам’ять про нього жила в серці Енн — із найпершого дня й назавжди. Ніколи не могла б вона забути доброго старого чоловіка, що першим подарував їй любов і співчуття, яких так прагло її дитяче серденько.

Біля підніжжя пагорба в тіні ялин сидів на паркані хлопчик із великими мрійливими очима та прекрасним, витонченим лицем. Побачивши Енн, він зістрибнув на землю й підійшов до неї, усміхаючись — утім, на щоках його видніли недавні сльози.

— Я чекав на вас, бо знав, що й ви сюди прийдете, — мовив він, кладучи свою долоню в її. — Я приніс квіти, герані. Бабуся просила покласти на дідусеву могилу. А ці білі троянди покладу з нею поруч, для мами… бо на її могилу я їх віднести не можу. Але ж вона все одно знатиме про це, як ви гадаєте?

— Так, Пол, я впевнена, що знатиме.

— Сьогодні три роки, як мама померла. Це дуже, дуже багато, але біль не вщухає, і я сумую так само, і важко без неї. А часом здається, що я не витримаю цього болю.

Голос йому урвався, вуста затремтіли. Він опустив очі, сховавши погляд у трояндах, надіючись, що вчителька не помітить сліз.

— Але все ж, — лагідно мовила Енн, — ти не хотів би, щоб минув цей біль… не хотів би забути маму, навіть якби міг.

— Ні, не хотів би… звісно. Ви так добре все розумієте, дорога моя вчителько. Більше ніхто не розуміє, навіть бабуся, хоч вона дуже, дуже добра й хороша. Тато розумів, але я не міг довго з ним говорити про маму, бо він тоді так смутнішав. Затуляв долонею очі, і я знав, що пора замовкнути. Бідолашний тато — йому страшенно самотньо, мабуть, без мене, але там весь дім порожній, немає нікого, крім економки, а тато вважає, що економки не вміють виховувати хлопців, надто коли сам він так часто їздить десь у справах. Тато каже, що в бабусі це вийде краще, майже як у мами. Але потім, коли мене вже виховають, я повернуся до нього, і більше ми не розлучимось ніколи.

Пол стільки розповідав Енн про своїх батьків, що їй і самій здавалося, ніби вона їх знає. Вдачу та схильності, думалося їй, хлопчик напевне успадкував від матері; Стівена Ірвінга ж вона уявляла чоловіком неговірким, відлюдькуватим, що ретельно ховав від усіх свою глибоку ніжну душу.

— Тата важко пізнати, — сказав якось Пол. — Я теж по-справжньому не знав його до маминої смерті. Зате коли вже знаєш, то видно, який він чудовий. Я люблю його найбільше у світі, тоді бабусю, а тоді вас, учителько. Я навіть любив би вас одразу після тата, але мушу більше любити бабусю, бо вона стільки всього для мене робить. Ви ж розумієте… Я тільки хочу, щоб вона не забирала в мене лампи, доки я не засну. Бо щойно я вкладуся, вона її забирає, і каже, щоб я не був страхополохом. Але мені зовсім не страшно, просто все ж хотілося б мати світло. Мама завжди сиділа зі мною, тримала мене за руку, аж поки я засинав. Мабуть, вона мене розпестила. Мами це іноді роблять, ви ж знаєте…

Ні, цього Енн не знала, хоч і могла уявити. Вона зажурилася, подумавши про свою маму, котра її, маленьку, вважала «страх якою гарною», котра так давно померла й спочивала зі своїм ще зовсім юним чоловіком у далекій могилі, до якої ніхто не приходив. Енн не пам’ятала матері, і тепер майже заздрила Полу.

— Наступного тижня мій день народження, — розповідав Пол, доки вони сходили на стрімкий рудуватий пагорб, що ніжився під червневим сонцем. — Тато написав, що пришле мені найкращий у світі дарунок. І він його, мабуть, уже надіслав, бо віднедавна бабуся замкнула книжкову шафу, а це щось нове. Я спитав, чому, а вона тільки глянула загадково й відповіла, що хлопчикам негоже бути такими цікавими. Гарно мати день народження, правда? Мені виповниться одинадцять, хоча зовні не схоже, так? Бабуся каже, що на свій вік я дрібний, а це тому, що їм замало каші. Я й намагаюся їсти, але ж у бабусі такі щедрі порції — знаєте, вона ж зовсім, нітрішечки не скупа. Ми з вами якось ішли разом з недільної школи й говорили про молитви — ви тоді сказали, що коли стає сутужно, треба молитися, і я молюся щовечора, прошу в Господа милості й сил здолати вранці ту кашу всю, до останньої крихти. Та ще жодного разу не вдалося, і я не знаю — чи то Він не дає мені милості, чи то бабуся кладе забагато каші. Бабуся каже, що тато виріс на каші, і йому це страшенно допомогло: бачили б ви, які в нього кремезні плечі. Але я, — тяжко зітхнув замислений Пол, — часом аж боюся, що мене ця каша в могилу зведе.

Енн дозволила собі всміхнутися, оскільки Пол не дивився на неї. Усе Ейвонлі знало, що стара пані Ірвінг виховує онука в добрих старих традиціях.

— Ох, серденько, будемо сподіватися, що таки не зведе, — жартівливо мовила вона. — А як твої скелясті люди? Старший Брат-Мореплавець чемно поводиться?

— Він мусить, — із притиском мовив Пол, — бо знає, що тоді я з ним не дружитиму. Та однаково він справжній дикий пірат.

— А Нора вже дізналася про Золоту Даму?

— Ні. Та щось, мабуть, запідозрила. Я майже певен, що вона за мною стежила, коли минулого разу я ходив до печери. Але нехай. Я ж задля її добра не хотів їй казати — щоб не скривдити її почуттів. Та коли вона хоче, щоб вони були скривджені — я нічого не вдію.

— А якби я пішла з тобою на берег — я теж би побачила твоїх скелястих людей?

Пол заперечно похитав головою:

— Ні, моїх ви не побачите. Їх можу бачити тільки я. Але ви побачите інших, своїх власних — ви така, що зможете. Ми обоє такі. Ви ж знаєте, — додав він, дружньо стискаючи її руку. — Як чудово — бути таким, правда?

— Чудово, — згодилася Енн, і ясні їхні очі, сірі й блакитні, зустрілися. Обоє вони, Енн і Пол, знали, який чарівний та прекрасний світ фантазій, їм обом був відомий шлях до цього щасливого краю. Там у долині біля струмка цвіте вічна троянда радості, сонця на ясному небі ніколи не затуляють хмари, веселі дзвіночки не звучать фальшиво, і немає ліку рідним душам. Знання про географію тієї землі, що лежить на схід від сонця, на захід від місяця, — безцінне, і не купити його за жодні скарби. Це дар, що добрі феї підносять людині в день появи на світ, і роки ні спотворити, ні відняти його не спроможні. Краще жити на горищі — і мати цей дар, аніж володіти розкішним палацом без нього.

Ейвонлійський цвинтар був таким, як завжди — тихим, порослим травою відлюдним місцем. Звісно, «вдосконалювачі» збиралися впорядкувати і його. На останніх зборах Прісцилла Грант уже зачитала щодо цього доповідь. Отож у майбутньому вирішено було скосити траву й викорчувати пеньки між могилами, розгойданий старий дерев’яний паркан змінити на охайну металеву огорожу й вирівняти усі похилені надгробки.

Енн поклала квіти на могилу Метью й перейшла до тінистого куточка, де під віттям тополь спочивала Естер Грей. Від дня травневого пікніка Енн щоразу, йдучи на могилу до Метью, приносила квіти і їй. Напередодні з маленького покинутого саду вона принесла букет білих троянд, що колись посадила Естер.

— Вони тобі сподобаються більше за всі інші, мила, — тихо проказала дівчина.

Чиясь тінь лягла на траву біля Енн, котра сиділа над могилою, замислена. Вона підвела голову й побачила пані Аллан. Додому вони верталися разом.

Пані Аллан не була вже тією юною істотою, яку п’ять років тому привіз до Ейвонлі новий пастор. Обличчя її втратило колишню свіжість і дівочу пружність, а довкола очей і вуст лягли тоненькі зморшки. Крихітна могилка на тому самому цвинтарі стала причиною кількох із них, а нові з’явилося недавно, під час хвороби її маленького сина. Проте ямочки на щоках пані Аллан були так само чарівні й виникали так само раптово, очі були ясні, усміхнені й щирі, а втрату колишньої привабливості заміняв тепер вираз зрілої ніжності та сили духу.