Кімната: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я відчуваю запах Ма і розумію, що вона десь поруч; у мене найліпший нюх у нашій сім’ї.

— О, я забув про моню, коли прокинувся.

— Нічого. Може, пропустимо цього разу, тобі ж уже п’ять?

— Нізащо на світі.

Ма лягає на білу Перину, я лягаю коло неї і донесхочу напиваюся моні.

Я відлічую сто пластівців і роблю водоспад з молока, що майже таке ж біле, як миски; я не пролив ні краплинки, і ми дякуємо дитяті Ісусу. Я вибираю Розтоплену Ложку з білими гульками на ручці, що набігли, коли її випадково притулили до гарячої каструлі, де варилися макарони. Ма не любить Розтопленої Ложки, проте мені вона наймиліша, бо не схожа на інші.

Я розгладжую подряпини на Столі, щоб надати йому кращого вигляду. Стіл круглий, весь-весь білий — тільки подряпини сірі. Це від того, що Ма різала на ньому їжу. Коли ми їмо, то граємо в мугиканку: тоді не треба розтуляти рота. Я вгадую «Макарену» і «Вона ступає з гір», а третя пісня, думаю, — «Спустися нижче, милая карето», однак насправді це «Штормова погода». Тож я здобуваю два бали і Ма двічі мене цьомає.

Я мугикаю «Веслуй, веслуй, веслуй удаль», і Ма відразу здогадується, що це за пісня. Тоді я починаю «Теревені-вені», вона квасить губу і каже:

— Ох, я знаю цю пісню. Там співається про те, що хтось упав і знову звівся на ноги, от тільки забула, як вона називається.

Кінець кінцем вона її згадує. А далі я мугикаю «Мені не йдеш ти з голови», і Ма тями не має, що це.

— Ти вибрав таку складнющу... Почув у Телевізорі?

— Ні, від тебе.

Я мугикаю приспів, і Ма каже, що вона зовсім нетямуща.

— Безклепка, — кажу я і цьомаю її двічі.

Я підсуваю стільця до Мийниці. Миски треба мити обережно, зате з ложками можна досхочу побавитись — дзень-дзінь-дзелень. Я дивлюся в Дзеркало й висолоплюю язика. Ма стоїть позаду мене, і я бачу, як моє лице насувається на її, наче маска, що ми робили на Гелловін.

— Шкода, що малюнок не дуже вдався, — каже вона, — але принаймні на ньому видно, на кого ти схожий.

— І на кого ж?

Вона прикладає до Дзеркала палець, і там, де мій лоб, лишається кружальце.

— Ти — викапана я.

— Хто тебе викапав?

Кружальце потроху зникає.

— Викапаний означає, що ти дуже-дуже схожий на мене. Гадаю, це тому, що ти зроблений з мене. Такі ж карі очі, такий же великий рот, таке ж гостре підборіддя...

Якийсь час я дивлюся на нас із Ма в Дзеркалі, звідки ми позираємо на себе.

— Ніс не такий.

— Ну, твій ніс ще зовсім дитячий.

Я торкаюся його.

— А він що, відпаде і на його місці виросте інший?

— Ні, ні, він просто стане більшим. А волосся таке саме, каштанове...

— Але моє спадає аж до поперека, а твоє — лише до плечей.

— Це правда, — каже Ма, беручи зубну пасту. — Усі твої клітини вдвічі живіші за мої.