Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тітка Елізабет потисла їй руку, не промовивши ні слова. Хоч і знала, що сказати. Елізабет Муррей не почувалася б ніяково навіть у присутності короля чи генерал-губернатора: Мурреївська гордість продиктувала б їй найвідповіднішу до певної ситуації поведінку. Та вона відчула щось дивне, заглянувши в очі цій чужій, властиво, дитині, яка дивилася на неї знизу вгору, дитині, яка вже засвідчила, що в кожному разі не є ні слабкою, ні надто люб’язною. Тітка Елізабет нізащо не визнала б, що не бажає, аби ця маленька істота повелася з нею так, як тільки-но повелася з Воллесом чи Рут.

— Сідай на софу, — веліла дівчинці Елен.

Емілі присіла на софу, опустивши очі додолу. Руки поклала на коліна, ноги звела докупи.

Хай бачать, що й вона обізнана з добрими манерами.

Елен повернулася до кухні, дякуючи долі за те, що випробування вже позаду.

Дівчинці не подобалася Елен, одначе, як та відійшла, вона відчула себе покинутою напризволяще. Тепер вона сама-самісінька перед страшним трибуналом Мурреїв. Чимало дала б за те, щоб негайно опинитися поза межами цієї кімнати. Але водночас у глибині її свідомості народжувався задум описати це все у старому своєму зошиті. То буде вельми цікаво… Вона опише їх усіх, без винятку: знала, що подужає це зробити. Мала вже визначення для очей тітки Рут — «кам’янисто-сірі». Її очі були напрочуд подібні до камінців — такі жорстокі, зимні, байдужі. І несподівана туга прошила її серце: таж батько ніколи вже не прочитає тих рядків, що вона запише до жовтого зошита!

Однак відчувала, що писатиме з охотою. Як найточніше визначити очі тітки Лаури? Такі гарні очі! Назвати їх блакитними — це, власне, нічого не сказати… сотні людей мають блакитні очі… Ага, знаю: «блакитні безодні»! — отак буде влучно.

І тої ж миті сяйнув «промінчик». Вперше від того вечора, коли Елен чекала її на порозі домівки з моторошною звісткою. Гадала, що він уже не з’явиться, аж ось тепер, у найневідповідніший момент, він знову зблиснув, і вона узріла, очима серця узріла чудовний світ за заслоною. Бадьорість і надія неначе хвилею рожевого світла огорнули дитячу душу. Вона підвела голову й почала дивитися перед себе сміливо і впевнено — «зухвало», як висловилася згодом тітка Рут.

Так, вона опише їх усіх у жовтому зошиті, опише в найдрібніших деталях: ласкаву тітку Лауру, милого кузена Джиммі, грізного дядька Воллеса, дядька Олівера з лицем, як місяць уповні, зарозумілу тітку Елізабет і ненависну тітку Рут.

— Квола, тендітна дитина, — озвалася тітка Єва своїм печальним, безбарвним голосом.

— А чого ж іншого можна було очікувати? — мовила тітка Едді з зітханням, що видалося Емілі дуже значущим. — Вона ж бліда. Мала б рум’яні щоки, то виглядала б куди краще.

— Не можу визначити, на кого з Мурреїв вона схожа, — сказав дядько Олівер, вдивляючись у риси Емілі.

— В Мурреїв не вдалася, це ясно, — виснувала тітка Елізабет рішучим і недоброзичливим тоном.

«Вони говорять про мене так, ніби мене тут немає», — подумала Емілі, обурившись такою нечемністю.

— На Старів вона теж не схожа, — зазначив дядько Олівер. — Радше нагадує дівчат із роду Бердів, має очі й волосся своєї бабці.

— А ніс — Джорджа Берда, — сказала тітка Рут, сказала тоном, котрий не залишав сумніву в тім, якої вона думки про ніс Джорджа.

— Має чоло свого батька, — зауважила тітка Єва, так само неприязно.

— А усмішку — своєї матері, — стиха озвалася тітка Лаура, так тихо, що ніхто її не почув.

— І вії — Джульєттині… Адже в неї були дуже довгі вії, чи не так? — мовила тітка Едді.

Тут Емілі нарешті урвався терпець.

— Ви поводитесь так, ніби я лялька, зшита з ганчірок і напхана тирсою, — вибухнула вона.

Мурреї разом уп’яли в неї очі. Може, почували деякий жаль, бо, власне кажучи, ніхто з них не був потворою, всі більшою чи меншою мірою були людяними. Вочевидь, ніхто не вмів знайти потрібних слів. Мовчання, що затягнулося, було перерване стримуваним хихотінням кузена Джиммі — веселим, аж ніяк не злостивим.

— Молодець, курчатко! — похвалив кузен. — Став їм чоло, захищайся!

— Джиммі! — обірвала його тітка Рут. Джиммі замовк.

Тітка Рут пильно дивилася на Емілі.

— Коли я була маленькою дівчинкою, — мовила вона, — я ніколи не озивалася, допоки мене не питали.

— Якби ніхто не озивався, допоки його не питають, то люди взагалі не розмовляли б, — відрізала Емілі, наче хизуючись своєю логікою.

— Я ніколи не затиналася, наполягаючи на своїй думці, — суворим тоном провадила тітка Рут. — За моїх часів малі дівчатка виховувалися належним чином. Вони були чемними і слухняними. Нас учили, як треба поводитись, і ми завжди знали своє місце.

— Не думаю, щоб ви дитиною вміли бавитись, — промовила Емілі й заклякла від жаху. Вона не збиралася виповідати це вголос — тільки подумала так. Але за батькового життя надто вже звикла міркувати вголос!

— Бавитись? — обурено перепитала тітка Рут. — Я не думала про забави, як була малою дівчинкою.