Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, я знаю, — поважно відказала Емілі. Тепер і голос її, і сама постава були сповнені шанобливості, бо ж прагнула спокутувати свою мимовільну провину. Попри те, тітка Рут дивилася й дивилася на неї, не відводячи погляду, ніби хотіла накрутити їй вуха. Це дівча своєю досконалою, ідеальною дитячістю неначе кривдило її старість. І це було просто нестерпно, а надто від дочки Стара! Ще й Джиммі, цей бридкий недоумок знову сміється! Елізабет повинна його вгамувати.

На щастя, в цю мить загального напруження до вітальні зайшла Елен Грін. Вона повідомила, що вечеря вже готова.

— А ти зачекай, — шепнула вона Емілі, — для тебе за столом немає місця.

Емілі була задоволена. Бо знала, що й кусня не проковтне під чіпкими поглядами Мурреїв. Тітоньки та дядечки вийшли з вітальні, навіть не озирнувшись на неї, за винятком тітки Лаури, яка, зупинившись біля дверей, оглянулася й крадькома послала їй цілунок рукою. І перш ніж Емілі встигла відповісти, Елен Грін зачинила двері.

Емілі залишилася сама, сама в кімнаті, що її наповнювали сутінки. Гордість, яка додавала їй духу в присутності Мурреїв, раптово покинула її; очі стали заходити сльозами. Через вітальню рушила до батькового кабінету. Відчинила двері й зайшла. Труна з тілом батька стояла посередині невеликої кімнати, що правила колись і за спальню. Підлога встелена була вінками; Мурреї, як завжди, не осоромили свого імені. Величезний вінок із білих троянд особисто від дядька Воллеса красувався на столику в ногах домовини — надміру, визивно розкішний. Емілі не могла розгледіти батькового обличчя через оберемок білих гіацинтів од тітки Рут, що лежав на склі просто над головою покійного. Дівчинка не наважилася доторкнутись до квітів. Прилягла, скулившись, на підлогу, притулилася

щокою до дерева труни. І поринула у сон. Так і застали її Мурреї, коли зайшли до кімнати після вечері. Тітка Лаура підняла її, сказавши:

— Я вкладу цю нещасну дитину до ліжка. Вона геть виснажена…

Емілі розплющила очі й роздивилася навколо.

— Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел? — запитала вона.

— Хто така Зухвала Сел?

— Моя кішка, моя велика сіра кішка.

— Кішка! — обурено вигукнула тітка Елізабет. — Кішки не має бути у спальні!

— Чому ж бо ні, особливо сьогодні? — спробувала заступитися тітка Лаура.

— Ні в якому разі! — відрубала тітка Елізабет. — Кіт — неохайне створіння, і в спальні йому не місце. Ти дивуєш мене, Лауро! Вклади дитину до ліжка й простеж, аби накрилася кількома ковдрами. Ніч буде холодною. А про спання з котом навіть не згадуй.

— Зухвала Сел — дуже охайна киця, — не здавалася Емілі. — Вона миється щодня.

— Хай іде спати, Лауро, — сказала тітка Елізабет, не зважаючи на Емілі.

Тітка Лаура мусила поступитися. Відпровадила Емілі нагору, допомогла їй роздягтися і вклала до ліжка. У дівчинки вже злипалися повіки. Але доки поринула у сон, відчула поряд щось м’яке, ласкаве, тепле, дружнє — воно тулилося до її руки. То тітка Лаура, спустившись додолу, знайшла Зухвалу Сел і принесла її Емілі. Тітка Елізабет про це не довідалась; Елен Грін не посміла втрутитись, бо ж хіба Лаура не була панною Муррей з Місячного Серпа?

Розділ 4. Сімейна рада

Емілі пробудилася на світанку наступного дня. Крізь невисокі, не завішені фіранками вікна пробивалися промені сонця на сході, а блякла зірочка ще мерехтіла на кришталево-блакитному небі просто понад Зарозумілою Смерекою. Свіжий вітерець погойдував верховіття дерев. Елен Грін спала, гучно хропучи, у широкому ліжку. Більше ніщо не порушувало тиші. А Емілі цього й треба!

Вона обережно вислизнула з ліжка, перейшла кімнату навшпиньках і відчинила двері. Зухвала Сел підвелася з підлоги й рушила за нею, тручись теплими боками об її гомілки. З відчуттям якоїсь провини Емілі спускалася зі сходів, порожніх і темних. Які ж бо вони рипучі, хтось неодмінно прокинеться! Але ніхто не з’явився, й Емілі безперешкодно прослизнула до вітальні. Зачинивши за собою двері, вона зітхнула з полегкістю. І прудко побігла до протилежних дверей.

Оберемок квітів од тітки Рут, як і перше, лежав на склі домовини. Емілі міцно стулила губи, від чого стала подібною до тітки Елізабет, і, прибравши з труни гіацинти, поклала їх на підлогу.

— Ох, тату мій, тату! — прошепотіла вона, торкаючись пальцями своєї шиї, наче хотіла поправити якусь прикрасу. Стояла, тремтячи всім тілом, із білим, мов крейда, обличчям, і дивилася на батька. Це буде їхнє прощання. Вона повинна попрощатися з ним, доки вони сам-на-сам, — у присутності Мурреїв не матиме жодної змоги попрощатися, як годиться.

Батько виглядав так гарно! Зникли всі стражденні зморшки, його лице нагадувало б юначе, якби не було обрамлене сріблястим волоссям. Він посміхався такою милою, мудрою, проникливою посмішкою, мовби геть несподівано побачив дорогу для нього людину. Як часто вона бачила батькову посмішку за його життя — і ласкаву, і гожу, — але такої не бачила ніколи!

— Тату, я не плакала при них, — заговорила вона пошепки. — Я впевнена, що не зганьбила Старів. Адже не подати руку тітці Рут — ще не означає зганьбити Старів, правда? Вона ж бо насправді не хотіла подати мені руку… Ох, тату, мені здається, ніхто з них не бажав зі мною вітатися, окрім хіба що тітки Лаури. А тепер я трохи поплачу, тату, бо вже не годна стримати сліз.

Вона притулилася щокою до холодного скла й заридала гірко. Але так тривало недовго: вона мусить проститися з батьком, поки хтось увійде. Підвівши голову, вона довго й поважно дивилася на дороге обличчя.

— Прощавай, мій любий батечку, прощавай, мій милий! — шепотіла вона уривисто.

Зрештою, витерла сльози, що туманили їй зір, поклала на місце гіацинти тітки Рут, які закривали батькове обличчя від чужих поглядів, і вислизнула з жалобної кімнати, бажаючи вернутися до спальні непоміченою. Однак у дверях вона ледве не повалилася на кузена Джиммі, що сидів у халаті на кріслі, тримаючи на колінах Зухвалу Сел.

— Шшш! Тсс! — зашепотів він, плещучи Емілі по плічку. — Я чув твої кроки й пішов за тобою. Я здогадався, чого ти хочеш. Сидів отут, щоб не допустити нікого до цієї кімнати, якби хто з’явився. Ось, маєш, бери це й мерщій до ліжка, курчатко!

«Це» було пакуночком із м’ятними карамельками. Емілі схопила його і втекла, присоромлена тим, що кузен Джиммі бачив її у нічній сорочці. Вона не терпіла м’ятних цукерок, ніколи їх не їла, однак доброта Джиммі, втілена у цім подарункові, зворушила її серце. Він називав її «курчатком», і це припало їй до вподоби. Гадала, що вже ніхто не зватиме її жодним пестливим ім’ям. А батько вигадував їх невтомно, казавши до неї: «любонько», «цілушко», «Еміленько», «любе малятко», «промінчику», «жайворонку». Він мав пестливі ймення на всякий час, за всякого настрою, і вона раділа кожному. Джиммі добрий. Якщо йому чогось і бракує, то в кожному разі не чулого серця. Вона була йому настільки вдячна, що, лігши в постіль, примусила себе з’їсти одну карамельку, хоча смоктати будь-яку м’ятну цукерку було для неї справдешньою карою.

Похорон відбувся пополудні. Принаймні один раз домівка в лощині була вщерть заповнена людьми. Труна стояла вже у вітальні, а Мурреї, мов жалобний почет, сиділи навколо; сиділи майже нерухомо, скидаючись на якусь декорацію. Між ними вирізнялася постать Емілі, що виглядала дуже маленькою у своїй чорній суконці; її личко вражало своєю блідістю. Вона сиділа поміж тіткою Елізабет і дядьком Воллесом, не сміючи поворухнутися. З роду Старів нікого, крім неї, на церемонії не було. Її батько не мав близьких родичів. Жителі Травневого Гаю, що завітали на похорон, приглядалися до мертвого обличчя з неприхованою і безсоромною цікавістю, чого ніколи не дозволяли собі за життя Дугласа Стара. Емілі почувала зненависть до цих чужих і зухвалих очей. Вони не мали права… вони не були до нього прихильні, поки він жив… говорили про нього бридкі речі… Елен Грін вряди-годи переповідала то те, то се. Кожен погляд, спрямований на покійного, болів його дочці, та вона сиділа непорушно й не виказувала свого болю. Тітка Рут перегодом казала, мовляв, ніколи раніше не бачила дитини, до такої міри позбавленої всіляких почуттів.