Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Встань і вийди звідти, Еміліє Стар! — наказала тітка Рут.

«Емілія Стар» вибралася з-під столу. Вона не була надто вже перелякана — радше сильно розгнівана. Очі її потемніли, аж стали зовсім чорними, щічки палахкотіли.

— Що за чудо мале… Яке розкішне маленьке чудо! — вигукнув кузен Джиммі.

Але ніхто не звернув уваги на цей захоплений вигук. Адже слово мала тітка Рут:

— Ти, безсоромна істото, шпигунко! Кров Старів дається взнаки, Муррей ніколи б такого не вчинила. Тебе належить відшмагати!

— Батько не був банкрутом! — крикнула Емілі, трусячись од гніву. — Не маєте права називати його банкрутом. Кого так любили, як його, той не може бути банкрутом. Не думаю, щоб тебе, тітко, бодай хтось у твоєму житті любив. Отже, саме ти — банкрут. А, крім того, я не помру від сухот — чуєте?!

— Чи здаєш собі справу, якого ганебного вчинку ти припустилася? — запитала тітка Рут із холодною лютістю.

— Я мусила знати, що зі мною буде, — кричала Емілі. — Я не знала, що це такий поганий вчинок… не знала, що будете говорити про мене всяку бридоту.

— Ті, хто підслуховує, ніколи не довідуються про себе нічого доброго, — повчально зазначила тітка Рут. — Твоя мати ніколи б так не вчинила, Емілі.

Вся відвага вмить полишила бідолашну Емілі. Вона почувалася винною і нещасною, такою нещасною! Достеменно не знала… однак тепер їй здавалося, ніби вона й справді вчинила кричуще неподобство.

— Іди нагору! — веліла тітка Рут.

Емілі пішла, не опинаючись. Але, поки вийшла, обернулася і, оглянувши кревних, повідомила:

— Як сиділа під столом, то перекривила дядька Воллеса і показала язика тітці Єві.

Вона промовила ці слова зі скрухою в серці, прагнучи очиститись від своєї провини. Та людям так нелегко порозумітися — і Мурреї зробили висновок, ніби вона жадала безкарно кинути їм в обличчя ще одне зухвальство. Коли за Емілі зачинилися двері, всі родичі, за винятком тітки Лаури і кузена Джиммі, взялися хитати головами й зітхати.

Емілі піднялася нагору в глибокій зажурі. Відчувала, що допустилася вчинку, який давав Мурреям право зневажати її. Вони склали собі думку, ніби вона типова Стар, а їй навіть не вдалося довідатись, яка доля їй судилася.

Сумною нині виглядала маленька Емілі-у-Свічаді.

— Я не знала… не знала, — прошепотіла вона до свого віддзеркалення. І додала з несподіваною рішучістю:

— Та після сьогоднішнього випадку вже знатиму. І вже ніколи, ніколи так не вчиню!

Емілі ладна була повалитися на ліжко з плачем. Не могла терпіти мовчки такого душевного болю, такого пекучого сорому. Зненацька впав їй в око жовтий старенький зошит, що лежав на столику. І вже за мить вона сиділа на ліжку по-турецьки й гарячково писала в зошиті коротким тупим олівцем. Мірою того, як олівець рухався по лініях сторінки, щоки її рум’яніли, а очі блищали дедалі яскравіше. Вона забула про Мурреїв, хоч писала саме про них, забула про своє приниження, хоч описувала прикрість, що сталася нині, писала вже понад годину при тьмяному світлі кіптявої лампи, не зупиняючись ні на хвилину, — хіба щоб визирнути у вікно й помилуватися красою імлистої ночі або відшукати в глибинах свідомості потрібний вираз; коли ж віднаходила, то задоволено зітхала й бралася писати далі.

Зачувши кроки Мурреїв, що піднімалися по сходах, Емілі хутенько згорнула зошит і відклала його набік. Вона саме скінчила: описала всі події в їх правдивому перебігу, зокрема сімейну раду, створила патетичну сцену власної смерті, де Мурреї, згромадившись коло її смертного одра, благають простити їм. Поміж них вирізняється тітка Рут: навколішках, ридаючи від незмоги заглушити в серці докори сумління, вона припадає чолом до безживної руки Емілі. Раптом олівчик зупинився: «Тітка Рут не здатна до сильних почуттів, не здатна за жодних обставин», — так подумала юна письменниця і закреслила кілька рядків.

Мірою того, як вона писала, відчуття болю й приниження минало, аж доки не згасло остаточно. Тепер вона почувалася дуже втомленою, зате майже щасливою. То було вельми потішно — шукати, добирати влучні слова з метою описати, скажімо, дядька Воллеса. А яке задоволення — назвати тітку Рут «опасистою бабою»!

— Цікаво, що сказали б дядечки й тітоньки, якби довідалися, що я думаю про них насправді, — прошепотіла Емілі, пірнаючи до ліжка.

Розділ 5. Найшла коса на камінь

Емілі, на яку нарочито не звертали уваги під час першого сніданку, було викликано до вітальні опісля ранкової кави.

Зібралися всі без винятку — вся чесна компанія. Емілі, коли поглянула на обличчя дядька Воллеса, що сидів у яскравому сонячному промінні, засумнівалася, чи їй вдалося схопити словом його непересічну гримасу.

Тітка Елізабет із поважним, ба навіть суворим обличчям, стояла край стола з якимись папірцями в руках.

— Емілі, — заговорила вона, — вчора ми не змогли вирішити, хто з нас візьме тебе до своєї оселі. Мушу визнати, що ніхто не виявив до цього великого бажання, оскільки ти, під кожним оглядом, поводилася дуже негарно…

— Ох, Елізабет!.. — докірливо мовила Лаура. — Вона ж… вона є дочкою нашої сестри!

Елізабет королівським жестом звела руку вгору.

— Я все владнаю, Лауро. Будь-ласка, не перебивай мене. Як я щойно сказала, Емілі, ми не змогли вирішити, хто візьме тебе під опіку. Врешті-решт, ми пристали на пропозицію кузена Джиммі — розв’язати проблему за допомогою лотереї. На цих-от папірцях написано наші імена. Витягнеш один із папірців, і котрийсь із Мурреїв дасть тобі притулок.