Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тітка Єва сиділа, загорнувшись у шаль. Вона мала отерпле обличчя нібито хворої. Потиснула Емілі руку, не мовивши ані слова. Емілі вчинила так само.

— Твій дядько Олівер, — повідомила Елен.

Дядько Олівер Емілі сподобався. То був високий на зріст, огрядний, рожевощокий привабний чоловік. Майнула їй думка, що була б не така обурена, якби він її поцілував, попри те, що мав пишні білі вуса. Але дядько Олівер волів зробити висновок з уроку, даного дядькові Воллесу.

— Дам тобі гостинця за поцілунок, — шепнув він добродушно. Дядько Олівер жартував, намагаючись бути милим і пробудити в небоги симпатію до себе, та Емілі не відала про його наміри і негайно образилася.

— Я не продаю своїх поцілунків, — відрубала вона, здіймаючи голову так високо, як тільки спроможна Мурреївна.

Дядько Олівер захихотів, неймовірно потішений, — здавалось, він не чувся ображеним анітрохи. Але у ту ж мить Емілі зачула з глибини вітальні обурене сичання.

Наступною була тітка Едді. Була вона повна, рожевощока й привабна, подібно до свого чоловіка. Потиснула зимну ручку Емілі дуже сердечно.

— Як поживаєш, люба? — спитала вона.

Почувши слово «люба», Емілі трохи відтанула. Проте наступне привітання вмить огорнуло її холодом. То була тітка Рут. Емілі одразу збагнула, що перед нею саме тітка Рут, ще до того, як Елен сказала її ім’я. Збагнула вона і те, що то саме тітка Рут промовила: «Дуже добре… просто чудово!» — а трохи згодом обурено засичала. Емілі бачила зимні сталеві очі, темне жорстке волосся, опецькувату постать, вузькі, стулені міцно, безжальні вуста.

Тітка Рут простягнула їй кінчики пальців, та Емілі навіть не торкнулася їх.

— Потисни руку тітці Рут, — шепнула Елен сердито.

— Вона не хоче тиснути мені руку, — чітко відповіла Емілі, — отож і я не хочу.

Тітка Рут поклала свою зневажену руку на коліно, на бганки чорної шовкової сукні.

— Ти вкрай погано вихована дитина, — вирекла вона, — але годі було сподіватися чогось іншого.

Враз Емілі відчула докір сумління. Чи подумала вона про батька, поводячись так? Може, варто було все-таки потиснути руку тітці Рут? А втім, запізно: Елен штовхнула її на кілька кроків далі.

— Оце твій кузен, пан Джиммі Муррей, — вимовила Елен байдужим тоном, тоном людини, яка змирилася зі своєю поразкою і прагне лиш якнайшвидше виконати невдячне завдання.

— Кузен Джиммі… Кузен Джиммі, — повторив двоюрідний брат. Емілі подивилася на нього уважно і зразу ж полюбила його, без будь-яких застережень.

Мав він рожеве, грайливе обличчя, бороду, що бралася сивиною; волосся кучерявилося над чолом, а великі, пивного кольору очі були щирими й лагідними, як дитячі. Він сердечно потис Емілі руку, запитально дивлячись на даму, що сиділа навпроти.

— Привіт, курчатко! — мовив ласкаво.

Емілі посміхнулася, але усмішка вийшла такою несміливою, так поволі розквітала на її личку, що не встигла вона сягнути повного розквіту, як Елен уже поставила дівчинку перед наступною особою, тож тій припала частина усмішки, адресованої кузенові. Цією особою виявилася тітка Лаура.

— Усміх Джульєтти! — сказала вона півголосом. Тітка Рут засичала знову.

Лаура не схожа була на жодного з присутніх. Була вона майже вродливою, з тонкими рисами обличчя, обрамленого пишними кучерями ясного шовковистого волосся, де-не-де вже сивуватого, стягненого в коси на потилиці. Та серце Емілі полонили її очі. Вони були такими круглими й блакитними! Важко було отямитись, зазирнувши в цю найчистішу, неначе бездонну, блакить. А коли заговорила, то виявилось, що в неї приємний, ласкавий голос.

— Моє бідолашне, любе моє дитятко, — мовила вона й пригорнула Емілі до грудей.

Емілі не пручалася, понад те — мало не показала Мурреям своїх сліз. Від ганьби її вберегло тільки те, що Елен раптово штовхнула її в кут, до вікна.

— А це твоя тітка Елізабет.

Так, це була тітка Елізабет, одягнена у чорне плаття з тугого атласу, такого тугого, такого розкішного, що Емілі не мала й тіні сумніву: це справді найкраща тітчина сукня. Що б не думала Елізабет про її батька, вона виявила йому честь найкращою зі своїх суконь. Сама ж тітка Елізабет була маленькою жіночкою з тяжкою короною просивілого волосся, з опуклими рисами обличчя; загалом її зовнішність справляла доволі похмуре враження. На голові мала очіпок у вигляді чорної коронки. Її очі, так само, як у тітки Рут, були холодні, сталеві, а вуста суворо стиснені. Під її холодним, недовірливим поглядом Емілі знову замкнулася в собі, зачинила браму своєї душі. Вона прагнула здобути прихильність тітки Елізабет, що заправляла у Місячному Серпі, але відчувала, що не в змозі…