Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ясна річ, не нарікала. Ясна річ, воліла тебе, а не всіх без винятку Мурреїв — як місячних, так і земних.

Батько стиха засміявся, і в тому сміхові вчувався ледь не тріумф.

— Так, мені здається, вона саме так і відчувала. І ми були такими щасливими — ах, Емілі, не було на світі людей, щасливіших від нас. Ти — дитя нашого щастя. Пригадую ту благословенну ніч, коли ти з’явилася на світ у Шарлоттетауні. Це було в травні, віяв західний вітер — гнав і гнав сріблясті хмари, що закривали місяць. На небі де-не-де блищали зорі. У нашому садочку, маленькому, як і все, чим ми володіли, за винятком нашого кохання і нашого щастя, було темно і тихо. Я сновигав між клумбами братків, висаджених рукою твоєї мами, і безупину молився. Край неба на сході ледь зарожевів, коли хтось прибіг до мене з вісткою, що в мене народилася донечка. Я зайшов у дім, і твоя мама привітала мене своєю ніжною, прегарною усмішкою, котру я так любив, а тоді промовила: «Мій любий, тепер у нас є дитя, і тільки заради нього ми житимем на світі». Подумай лишень, яке то було щастя!

— Хотіла б я, щоб люди могли пам’ятати все, геть усе від тої хвилини, коли приходять у світ, — мрійливо сказала Емілі. — Це було б так цікаво…

— Дозволю собі зауважити, що в такому разі ми мали б силу-силенну неприємних спогадів, — відказав батько, знову засміявшись. — Звикання до життя не може бути приємним, так само як відвикання від нього. А втім, для тебе пристосування до земного існування не стало надто важким завданням, Емілі, — принаймні так нам здавалося. Ти була дуже милим створінням… Чотири роки ми прожили в добрі та любові, а потім… ти пам’ятаєш той час, коли твоя мама померла?

— Я пам’ятаю похорон, тату, похорон пам’ятаю добре. Ми стояли, тримаючись за руки, посередині якогось покою, потім ти взяв мене на руки, а мама лежала перед нами в довгій чорній труні. Ти плакав, а я не могла збагнути, чому, бентежило мене й те, чого мамине обличчя таке біле, чого вона не розтуляє очей. Я нахилилася й торкнулася її щоки — щока була такою зимною! Я затремтіла. Хтось проказав: «Бідолашна!» — а я злякалася і сховала обличчя у тебе на грудях.

— Таким і я пам’ятаю той день. Твоя мама померла зненацька… про це не будемо говорити. На проводи прибули всі Мурреї. Вони мають певні традиції, яких дотримуються беззастережно. Одна з них така: лише свічки можна світити в Місячному Серпі, жодних тобі ламп! А друга, так само непорушна, полягає в неухильному дотриманні принципу: всілякі непорозуміння повинні зникнути перед лицем невблаганної смерті. Тож коли твоя мама померла, приїхали всі. Напевно, приїхали б і в тому разі, якби довідались про її хворобу, — хочеться вірити! Поводились вони підкреслено чемно, можна сказати, бездоганно. Нічим не виказували тих самих Мурреїв з Місячного Серпа. Тітка Елізабет була вдягнена у свою найкращу сукню з чорного атласу. Не пручалися, коли я повідомив, що твою маму буде поховано в родинному гробівці Старів у Шарлоттетауні. Певна річ, вони воліли б перевезти її до Чорноводдя й поховати в гробівці Мурреїв, але твій дядько Воллес привселюдно визнав, що дружина має належати до чоловікового роду як за життя, так і по смерті. А тоді запропонували взяти тебе до себе й опікуватися твоїм вихованням замість твоєї небіжчиці мами. Я не погодився… Не бажав віддати тебе… тоді. Чи слушно я вчинив, Емілі?

— Так… так… так! — шепотіла Емілі, цілуючи батька за кожним «так».

— Я сказав Оліверу Мурреєві (то він завів розмову про твоє майбутнє), що поки життя мого, зі своєю дитиною не розлучуся. Він одповів так: «Якщо ви колись захочете змінити своє рішення, то дайте нам знати». Але я не змінив свого рішення, не змінив і трьома роками пізніше, коли доктор заборонив мені працювати. «Якщо ви не полишите працю, то ще проживете щонайбільше один рік, — оголосив він свій вирок, — якщо ж будете жити спокійним життям, часто буваючи на свіжому повітрі, — то зможете прожити три, а, можливо, й чотири роки». Як бачимо, він виявився непоганим пророком. Отож, я перебрався сюди, і тут ми з тобою провели чотири чудових роки. Правда, чудових, моє найдорожче малятко?

— О так, так!

— Ці роки і те, чого я тебе протягом цього часу навчив, — єдина спадщина, котру я тобі залишаю, Емілі. Ми жили на скромну довічну пенсію, що її, помираючи, призначив мені старий мій дядько. Він пішов зі світу ще до того, як я одружився. Маєток тепер відійде у державну власність, а будиночок, де ми мешкаємо, я лиш винаймаю у його власника. Тобою опікуватиметься рідня твоєї мами. Цього я певний. Тут Мурреївська пиха є достатньою запорукою, і будь-які інші почуття на заваді не стануть. І не любити тебе вони не зможуть. Я думав, чи не послати по них заздалегідь, може, навіть сьогодні зробити це. Однак у мене своя гордість, родові Старів теж не чужі певні традиції, а Мурреї кинули мені в обличчя дуже гіркі слова, коли я одружувався з твоєю мамою. Скажи, чи мушу я послати вістку до Місячного Серпа, щоб по тебе приїхали, Емілі?

— Ні! — відказала Емілі з якоюсь дикою рішучістю.

Не треба, щоб хтось вдирався між батьком і нею під час кількох останніх, таких дорогоцінних днів. Сама лиш думка про це страшила її. Жахливим буде їх приїзд, і хай це станеться… по тому. Тоді вже вона збайдужіє до всього.

— Отже, залишимось разом до самого кінця, моя маленька Емілі. Не будемо розлучатися ні на хвилину. І прошу тебе, будь мужньою! Не лякайся нічого, Емілі. Смерть не є страшною. Всесвіт повен любові, весна щоразу повертається, вона присутня скрізь, а смерть — лише відчинення і зачинення брами. Потойбік брами також є чимало гарного і доброго. Там я зустріну твою маму; багато речей я ставив під сумнів, але в цьому не сумнівався ніколи. Часом я почував острах, що вона піднесеться вище від мого рівня, адже крокує стежками вічності вже віддавна, що злине в таку височінь, котрої я неспроможний досягнути. Однак тепер відчуваю ясно: вона чекає на мене. І ми обидвоє, разом чекатимем на тебе. Нетерплячість нас не палитиме: будемо збавляти час у блаженному відпочинку, аж дочекаємось миті, коли і ти воз’єднаєшся з нами.

— Я хочу, щоб ти взяв мене та й переніс через той поріг, — пошепки мовила Емілі.

— За деякий час ти цього вже не прагнутимеш. А поки що мусиш навчитися цінувати час. Життя не залишить тебе без подарунка, я відчуваю це. Іди в житті навпростець і нічого не бійся, моя люба. Іди наперекір усім труднощам і знегодам. Я знаю, ти досі не думала про подібне, але завжди пам’ятай оці мої слова.

— Зараз, — мовила Емілі, яка не вміла критися від батька, — я почуваю тільки те, що геть зовсім не люблю Господа Бога.

Дуглас Стар засміявся — тим сміхом, який Емілі найдужче любила. Таким ласкавим, таким, аж треба дух перевести — з радості, що в світі може лунати такий чудовий сміх. Батькові руки пригорнули її ще міцніше.

— Що ти, маленька, ну, звісно ж, ти любиш Бога. Не можеш Його не любити, бо Він є любов. Бачиш-но, ти не повинна ототожнювати Його з богом Елен Грін. Розумієш?

Емілі не розуміла до ладу, що батько має на думці. Але зразу ж відчула полегшення: страх минувся. А вкупі зі страхом щезла з душі гіркота, відступив нестерпний біль, що тиснув її серденько. Стала вона почувати, що зусебіч оточена любов’ю, що любов і понад, і довкола неї, що вона сама дихає великою, безмежною, піднесеною любов’ю. Людина не може бути в тривозі або в скорботі, якщо існує любов, а любов є всюди. Батько пройде крізь ту браму, ні — він тільки відхилить заслону (цей образ більше припав їй до серця, адже заслона не така груба й щільна, як брама) — переставиться у той світ, який відкривався їй, коли зблискував «промінчик». Там він житиме вічно серед несказанної краси і завше буде поруч. Вона ж витерпить усе, подолає усе, аби лиш знаття, що батько не в недосяжній далечині, а тут, поруч, за цією заслоною.

Дуглас Стар тримав її на колінах, допоки вона не заснула; тоді, попри кволість, відніс до ліжка й, обережно поклавши на постіль, дбайливо обкутав ковдрою.

— Вона кохатиме сильно і тяжко страждатиме, спізнає чимало променистих миттєвостей у нагороду за пережитий біль. Так само, зрештою, як і я… Хай Бог воздасть рідним її матері згідно з тим, як вони поводитимуться з нею, — промовив уривистим шепотом.

Розділ 3. Нова родина

Дуглас Стар жив ще два тижні. По роках, коли спогади вже не завдавали їй болю, Емілі збагнула, що ті два тижні були найважливішими в її житті. То були гарні дні, дні без смутку. І якось увечері, коли батько лежав у шезлонгу в вітальні, а Емілі сиділа обік нього у старому фотелі-гойдалці, він переступив поріг вічності й зник за «заслоною» так непомітно, так просто, аж Емілі незчулася, як він переставився, допоки її не вразила моторошна тиша в покої, де не було чути нічийого дихання, окрім її власного.

— Тату! Тату!.. — закричала вона. І стала щосили гукати Елен.

Елен Грін повідомила Мурреям, коли ті приїхали, що Емілі трималася добре, насправді добре, якщо взяти під увагу сумні обставини. І мала рацію: хоч Емілі, не зімкнувши очей, проплакала цілу ніч, та вранці, витерши сльози з блідого обличчя, стала спокійною і слухняною.

— Тепер ти розважлива, — сказала їй Елен. — Мусимо підготуватися до похорону як належить. Твій татусь був таким навіженим, що застеріг тебе проти мене як старої зайдиголови, — я знаю про це. Не був він приязний до мене, навіть при кінці свого життя. Але я не тримаю на нього зла. Я виконала свій обов’язок. Пані Габбард шиє для тебе чорну суконку, сьогодні ввечері суконка буде готова. Рідня твоєї матері приїжджає ніби о тій же порі, так вони повідомили у своїй телеграмі. Було б добре, якби вони оцінили твій вигляд як пристойний і гідний. Мурреї — люди заможні, вони подбають про тебе. Твій татусь не залишив тобі ні цента, однак і жодних боргів не мав, — велів мені переказати це Мурреям. Ти була вже нагорі — тіло бачила?

— Не смій називати його так! — закричала Емілі з плачем. Вона не могла чути такого брутального слова стосовно свого батька.

— Чого це? Що за чудна дитина! Небіжчиком він виглядає краще, ніж я собі гадала. Такий був худющий! А проте він завжди був цікавим мужчиною, попри свою сухорлявість.