Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він запрошував відкрити карти. Одночасно зі звуком його слів мою свідомість, яка раптом вийшла з кола гри, виповнила наказова тиша, і я почув особливий жіночий голос, який сказав з притиском: «…Та, що біжить по хвилях». Це було як нічний дзвінок. Але годі було почути щось, окрім шуму у вухах, який виник од різких ударів серця, і потріскування карт, по ребру яких провів пальцями доктор Філатр.

Здивований явищем, яке так очевидно ніяк не стосувалося до того, що відбувалось, я запитав Андерсена:

— Ви допіру, здається, щось сказали?

— О ні! — відповів Андерсон. — Я ніколи не заважаю гравцеві думати.

Здивоване обличчя Стерса було переді мною, і я бачив, що він сидить мовчки. Я і Стерс, зайняті сутичкою, могли тільки називати цифри. Поки це пробігало в думці, враження повного життя жіночого голосу залишалося незмінним.

Я відкрив карти без жодного інтересу до гри, програв п’яти жирам Стерса і відмовився грати далі. Галюцинація — або те, що це було, — вилучила мене з настрою гри. Андерсон, звернувши увагу на мій вигляд, сказав:

— З вами щось сталося?!

— Сталося дещо цікаве, — відповів я, бажаючи дізнатися, що скажуть інші. — Коли я грав, то думки мої крутилися виключно довкола гри. Ви ж знаєте, що коли в тебе в руках каре, то нічого іншого в голову не лізе. Раптом я почув — сказані поза або всередині мене — слова: «Та, що біжить по хвилях». Їх вимовив незнайомий жіночий голос. Тому мій настрій як вітром звіяло.

— Ви чули, Філатре? — спитав Стерс.

— Хіба, а що ви почули?

— «Та, що біжить по хвилях», — повторив я з подивом. — Ці слова я почув ясно, як оце чую вас.

Всі були заінтриговані. Незабаром, коли сіли вечеряти, ми і далі обговорювали цей випадок. Про такі речі добре поговорити ввечері, коли все б’є по нервах.

Делія, зробивши кілька звичайних зауважень іронічно-серйозним тоном, який явно вказував на те, що вона не підсміюється лише з увічливості, замовкла й слухала далі, критично піднявши брови.

— Нам слід з’ясувати, — мовив Стерс, — чи не було допоміжних агентів вашої галюцинації. Якось задрімавши, я почув розмову. Це було схоже на розмову за стіною, коли слова не розбереш. Сенс розмови можна було зрозуміти з інтонацій, — суцільні докори і виправдання. Чулися буркотливі, жалібні і гнівні ноти. Заходжу я в спальню, — з крана в умивальнику швидко капає вода, бо його поганенько закрутили. У трубі шипіло й клекотіло, схлипуючи, повітря. Тим-то, зрозумівши, що відбувається, я розвіяв сумніви. Тому поставимо питання, чи не проходив чи хто-небудь повз терасу?

Під час гри Андерсон сидів плечима до будинку, обличчям до саду, він сказав, що нікого не бачив і нічого не чув. Те саме сказав Філатр, а оскільки ніхто, крім мене, не чув жодних слів, подія ця лишилася замкненою в мені. На питання, як я поставився до неї, я відповів, що був насправді схвильований, але тепер лише намагаюся зрозуміти.

— Справді, — сказав Філатр, — фразу, яку почув Гарвей, можна пояснити хіба що глибоко прихованим ходом нашого психічного годинника, де не видно ні стрілок, ані коліщаток. Що було сказано, перш ніж ви почули голос?

— Що? Стерс питав, що у мене на картах, запрошуючи відкрити.

— Так. — Філатр на хвилю замислився. — Зауважте, як це виходить: «Що у вас?» Відповідь чув один Гарвей, і відповідь звучала: «Та, що біжить по хвилях».

— Але питання стосувалося мене, — сказав я.

— Певна річ. Хіба що ви були попереджені у відповіді. Відповідь пролунала за вас, і ви нам її повторили.

— Це не пояснення, — заперечив Андерсен, щойно всі посміхнулися.

— Звісно, не пояснення. Я роблю просте порівняння, яке мені здається цікавим. Згоден, пригоду можна пояснити роздвоєною свідомістю Рібо,[15] або частковою бездіяльністю деякої частки мозку, що нагадує куточок сну в нас, яке стережуть як ціле. Так стверджує Бішер. Але порівняння очевидне. Воно напрошується саме, і, хай відповідь і загадкова, — якщо припустити, що це відповідь, — прихований інтерес Гарвея подано таємничими словами, хоча їх прикладний сенс загублено. Як не приковують до себе увагу гравця карти, вона пов’язана в центрі, але вільна по периферії. Вона там в тіні, серед явищ, прихованих тінню. Слова Стерса: «Що у вас?» могли викликати розряд зі сфери тіні раніше, ніж, відповідно, блиснув центр уваги. Асоціація з чим завгодно могла бути миттєвою і давати несподівані слова, подібні до тріщин, які розповзаються на склі, тільки-но в нього вскочить камінець. Напрямок, малюнок, число і довжина тріщин годі вирахувати заздалегідь, ані звести оберненим шляхом до залежності від опору скла каменю. Таємничі слова Гарвея — це химерна тріщина позасвідомої сфери.

Справді, так воно могло бути, але, попри складнощі психічної картини, яку накидав Філатр, я дивним чином цим перейнявся. Я сказав:

— Чому саме слова Стерса викликали тріщину?

— А то чиї ж?

Я хотів сказати, що, допускаючи дію чужої думки, він геть по-дитячому рахується з відстанню, ніби така дія марна за межами чотирьох футів столу, які розділяють гравців, але, не бажаючи більше затягувати суперечку, зауважив лишень, що подібні пояснення самі потребують пояснень.

— Звичайно, — потвердив Стерс. — Якщо не випадає вірити в те, що моє звичайне питання витягнуло з підсвідомої сфери Гарвея уявлення незвичайне, то треба все вирішувати знову. А в це нічого вірити, отже не випадає вірити і в інше.

Така-от розмова тривала ще деякий час, вкрай дратуючи Делію. Врешті, дівчина зажадала, щоб ми змінили тему або випили заспокійливі краплі. Незабаром після цього я розпрощався з господарями і пішов; зі мною вийшов Філатр.

Карбуючи крок, наче солдати, ми мовчки кілька разів звернули і вийшли на майдан. Філатр запросив зайти в кафе. Це було так дивно для мого стану, що я пристав на його пропозицію. Ми сіли за стіл біля естради і попросили вина. На естраді мінялися співачки і танцівниці. Філатр заходився знову розвивати тему про тріщину на склі, потім перейшов до випадку з натуралістом Вайторном, який, сидячи в саду, почув розмову бджіл. Я слухав досить уважно.

Цієї миті на підлогу впав стілець: його стукіт і чиясь вимога за спиною злилися в цю хвилину з наполегливим тактом танцю. Я запам’ятав цей момент, адже мені закортіло негайно піти. Закортіло мимоволі. Не могло бути нічого гіршого за такий стан, нічого млоснішого й тривожнішого серед веселої музики та яскравого світла. Ще не встаючи, я зазирнув у себе, намагаючись знайти причину і питаючись, чи не стомив мене Філатр. Але було бажання сидіти — саме з ним — у цьому кафе, яке мені сподобалось. Проте я вже не міг залишатись. Мушу зауважити, що я скорявся своєму дивному почуттю з досадою, що її зазвичай викликає будь-яка несвоєчасна завада. Я глянув на годинник, сказав, що розболілася голова, і пішов, залишивши доктора допивати вино.

[15] Рібо — мова про французького психолога Теодюля Рібо (1839–1916).