— Це заманливо, — мовив він, — але… але… але… — Його погляд на хвилю затримався на невеликому портреті, що стояв серед бронзових штучок на письмовому столі. Тільки тепер побачив і я цей портрет — фотографію молодої красуні, що дивилася прямо в обличчя, трохи нахиливши голову.
— Ніщо не винагородить мене, — сказав Філатр, закурюючи і різко кидаючи сірника. — Якою б своєрідністю, аскетизмом, по-своєму, звичайно, не вирізнявся ваш внутрішній світ, — ви, дорогий Гарвею, хочете побачити посмішку на обличчі щастя. Не заперечуйте. Але на цій дорозі я не отримаю нічого, бо ж бажання моє нікому не виконати. Воно просте й точне, проте не справдиться ніколи. Я вилікував багато людей, але не зумів вилікувати свою дружину. Вона жива, але все одно що померла. Це її портрет. Вона не повернеться сюди. Все інше нічого не важить.
Сказавши так і попереджаючи мої слова, навіть моє мовчання, які, за всієї їхньої щирості, мали тільки ускладнити цей раптовий момент погляду на тільки-но відкриту чужу душу, Філатр подзвонив і сказав слузі, щоб подали екіпаж. Не прощаючись остаточно, ми домовилися, що я повідомлю йому про те, як я відвідав Брауна.
Ми вийшли вдвох і розійшлися біля під’їзду. Заплигнувши на сидіння, Фільтр від’їхав і обернувся, крикнувши:
— Ось так, із цим не… — Решту я не розчув.
Розділ VII
Контора Брауна «Арматор і Вантаж», як більшість контор такого штибу, містилася на набережній, зовсім недалеко, отже авто можна було не брати. Я відпустив водія і, щойно увійшовши до гавані, кинув тривожний погляд на мол, де бачив учора «Ту, що біжить по хвилях». Хоча вона була тепер доволі далеко від мене, я миттю вздрів її щогли і бушприт на тому ж таки місці, де вони були вночі. Від душі мені відлягло.
День видався гарячий, паркий, як повітря над розжареною плитою. Дещо стомившись, я затримав крок й увійшов під полотняний навіс портової таверни, щоб утамувати спрагу.
Поміж небагатьох відвідувачів я побачив схвильованого матроса, який, розмахуючи забутою у збудженні склянкою вина і не раз збираючись її перехилити, проте знову забуваючи, доповнював свою промову різкими жестами, звертаючись до компанії моряків, що займали стіл у кутку. Поки я спинився біля стійки, вухо мені різонуло слово «Ґез», через що я, також забувши про свою склянку, негайно повернувся і дослухався.
— Я його не забуду, — говорив матрос. — Я плаваю двадцять років. Я бачив стільки капітанів, що коли їх відразу сюди впустити, не вистачить місця всім стати на одній нозі. Я розумію так, що Ґез — справжній диявол. Не дай боже служити під його командою. Якщо йому хто не сподобається, він вимотає з нього всі жили. Я вам скажу: це скажений чоловік. Одного разу він так затопив тесляреві у вухо, що той знепритомнів і годину з гаком не міг підвестися — знай собі стогнав. Мені самому дісталося; більше за мої відповіді. Я люблю відповідати так, аби людина вся позеленіла, а причепитися не могла. Але хай він скажений, це ще півбіди. Він капосний, мерзотник. Нічого не вгадаєш по його пиці, коли він кличе тебе. Може, дасть склянку горілки, а може бути — зіб’є з ніг. Це в нього — раптом. Буває, що говорить тихо і розумно, як людина, але якщо не так глянув або промовчав — «розумій, мовляв, як знаєш, чому я мовчу» — і готово. Ми всі змордувались і гуртом вирішили піти. Ходить чутка, що вже не раз команда кидала його посеред рейсу. Що ж! На його життя дурнів вистачить!
Він замовк, роззявивши рота і дивлячись на свою склянку в злісному подиві, наче бачив там ненависного капітана, потім разом перекинув склянку і заходився сердито набивати люльку. Все це стосувалося мене.
— Про якого Ґеза ви говорите? — спитав я. — Чи не про того часом, судно якого зветься «Та, що біжить по хвилях»?
— Він самий, пане, — відповів матрос, тривожно глянувши мені в обличчя. — Ви, значить, знаєте, що це за людина, якщо тільки він людина, а не скажений собака!
— Я чув про нього, — сказав я, підтримуючи розмову з метою дізнатися якнайбільше про людину, в компанії якого збирався перебути невизначений час. — Але я з ним не зустрічався. Чи справді він нелюд і негідник?
— Цілковита… — почав матрос, похлинувшись і збуряковівши, з урочистою повільністю присяги, мабуть, маючи намір додати «істина», — як за моєю спиною, перебиваючи відповідь матроса, вилетів несподіваний, різкий вигук: «Нісенітниця!» Чоловік підійшов до нас. Це був теж матрос, охайно одягнений, грубого й тямущого вигляду.
— Цілковита нісенітниця, — сказав він, звертаючись до мене, але дивлячись на першого матроса. — Я не знаю, що вам до капітана Ґеза, але я — а ви бачите, що я не начальство, що я такий само матрос, як цей зіпака, — він презирливо кинув погляд в обличчя отетерілому ораторові, — і стверджую, що капітан Ґез, по-перше, справжній моряк, а по-друге, людина прекрасна і чуйна. Я служив у нього з січня по квітень. Чому я пішов — це діло моє, і Ґез нічим тут не завинив. Ми зробили два рейси на Гор-Сайн. Нікому з усієї команди він не сказав поганого слова, а наш брат — що там виляти — самі знаєте, народ строкатий. Тепер ця людина говорить, що Ґез побив теслю, з інших робив котлети. Хто ж повірить такій собі брехні? Ми отримували порціон кращий, аніж на військових судах. У неділю нам видавали пляшку віскі на трьох. Боцману і швидкому на розправу Бутлерові, старшому помічникові, капітан при мені дав неабиякої нагінки за те, що той погрозив кухареві кулаком. Тоді ж Бутлер сказав: «Чорт вас зрозуміє!» Капітан Ґез збирав нас, бувало, і читав вголос такі історії, про які ми ніколи не чули. І якщо поміж нас спалахувала сварка, Ґез казав одне: «Робіть добро один одному. Зло народжує зло».
Скінчивши, але, мабуть, маючи ще багато чого сказати на користь капітана Ґеза, матрос оглянув усіх присутніх, махнув рукою і, з виразом терплячого несхвалення, став слухати оскаженілого обвинувача Ґеза. Я бачив, що обидва вони цілком щирі і що мова заступника обурила обвинувача так, що той спаленів. В одну хвилину проревів він не менш десятка імен, волаючи до їхньої відсутності, відсутності свідків. Він клявся, пропонував йти з ним на якесь судно, де є люди, постраждалі від Ґеза ще торік, і закінчив єхидним питанням: чому захисник так мало служив на «Тій, що біжить по хвилях»? То й з гідністю, але й запалом розповів, як він захворів, через що звільнився після прибуття до Лісса. Заплутавшись у крику, обидва стали посилатися на тих самих осіб, оскільки з’ясувалося, що ганьбитель і захисник знають багатьох із тих, хто служив у Ґеза в різний час. Посипалися нескінченні докори й оцінки, лайка і лють фактів, супроводжуваних биттям кулака в груди. Як не був я захоплений цією сутичкою, а мені треба було поспішати до Брауна.
Вивіска контори «Арматор і Вантаж» була звідси через три будинки. Я увійшов у прохолодне приміщення з опущеними на сонячній стороні завісами, де серед ділових столів, перестрілки друкарських машин і стриманих розмов службовців до мене вийшов похмурий чоловік у золотих окулярах.
Минуло кілька хвилин очікування, поки він, доповівши про мене, виринув з кабінету Брауна; вже не похмуро, а привітно уклонившись, він відкрив двері, і я, увійшовши до кабінету, побачив одного з головних господарів, з яким мені наразі слід було говорити.
Розділ VIII
Я був дуже радий, що бачу ділка, справжнього ділка, один вигляд якого створював ясний настрій справи і точних відчуттів поточної хвилини. Оскільки я розмовляв з ним уперше в житті, а він мене зовсім не знав, годі було боятися, що наша розмова перейде з ділового тону в сумнівний, співчутливий тон, майже неминучий, якщо йдеться про лікувальну морську прогулянку. В іншому випадку, за тих чи інших умов, я міг правити за якогось божевільного, викликаючи напруження. Проте Браун навряд чи любив розглядати яйце на світло. Як співрозмовник це була людина хронічно невільної хвилини, пожертвуваної ближньому задля листа, який з морального погляду зобов’язував іти назустріч.
Руде стрижене волосся Брауна стирчало з правильністю щетини на щітці. Суха висока голова з гладкою потилицею, наче навмисно міцно стиснуті губи і так само міцно, чіпко спрямований прямо в обличчя погляд чорних примружених очей справляли враження точного математичного приладу. Він був довготелесий, незграбний, упевнений і раптовий в рухах, одягнений елегантно; розмовляючи, він тримав олівець, гладячи його кінцями пальців. Він гладив його то швидше, то тихіше, як би диригуючи порядок і появу слів. Прочитавши лист безпристрасним рухом очей, він зігнув кутик голеного рота в завчену посмішку, відкинувся у кріслі й гучним, добре поставленим голосом оголосив мені, що йому завжди приємно зробити що-небудь для Філатра або його друзів.
— Але, — докинув Браун, ковзнувши пальцями по олівцю вгору, — виникла неточність. Судно це не належить мені, воно є власністю Ґеза, і хоча він, як я думаю, — тут, покрутивши олівець, Браун приставив його кінцем до підборіддя — не відмовить мені в проханні поступитися вам каютою, незле було з вашого боку поговорити з капітаном.
Я відказав, що розмова була і що капітан Ґез не погодився взяти мене пасажиром на борт «Тієї, що біжить по хвилях». Я додав, що говорю з ним, Брауном, єдино тому, що отримав вказівку від Ґеза щодо приналежності корабля йому. Цю обставину я представив без усіх його дивацтв, як звичайний випадок або природну перешкоду.
У Брауна майнуло в очах невідоме мені міркування. Замислений, він тричі провів пальцем уздовж олівця, наче рахуючи головні свої думки, і смикнув бровою так, що не було сумніву в його збентеженні. Нарешті, прибравши попередній вигляд, він інформував мене про справи.
— Стосовно капітана Ґеза, — задумливо сказав Браун, — я маю вам сказати, що ця людина майже нав’язала мені своє судно. Ґез колись служив у мене. Так, юридично я є власником цього вкрай мені обридлого корабля, і так сталося тому, що Вільям Ґез володіє воістину зміїним даром гарячого, ясного переконання, — радше, здатності закрутити голову людині тим, що йому абсолютно не потрібно. Одного разу він заборгував значну суму. Рятуючи корабель од арешту, Ґез здолав витягнути від мене згоду внести корабель в мій реєстр. За запродажними документами він не коштував мені ані гроша, він вважається моїм, але не більше. Колись я знав батька Ґеза. Син ухитрився привести з собою тінь небіжчика — дуже хорошої, недурної людини — і палко благав мене врятувати «Ту, що біжить по хвилях». Як ви бачите, — Браун вказав через плече олівцем на стіну, де в чепурних рамах красувалися фотографії пароплавів, числом більше десяти, — жодної особливої користі отримати з такої угоди я не міг попри все своє бажання, а тому не бачу гріха, що розповів вам. Отже, у нас є козир проти Ґезових забаганок. Він полягає у моїх з ним взаєминах. Ви їдете: це вирішено, і я напишу Ґезові записку, зміст якої дасть йому нагоду гарно вшанувати вас. Ґез — складна, дуже важка людина. Раджу вам держатися з ним насторожі, тому що ніколи не можна знати, як він вчинить.
Я вислухав Брауна без ніяковості. У моїй душі міцно були закриті ті двері, за якими марно билось і не могло вибитися відчуття делікатності, навіть, строго кажучи, насильства, до якого я вдавався за цих особливих обставин дії і місця.
Скінчивши промову, Браун повернувся до столу і покрив розгонистим почерком аркуш блокнота, запечатав його в конверт різким, заспокійливим рухом. Я запитав, чи не знає він історії корабля, на що, трохи помовчавши, Браун відповів: